— Цього року навколо посади міського голови розгорілася неабияка конкуренція…
— У нас ще невелика конкуренція: в окремих містах було більше 20 кандидатів. Дивно, бо насправді міський голова — це не така вже й знакова посада, щоб так туди рватися. Адже крім того, що тебе згадують “незлим тихим словом” на кожній вибоїні, нічого доброго там немає. На весілля не запрошують — тільки критикують. І просвіту в роботі немає: почалася весна — треба латати дороги, восени — прибирати листя, взимку — чистити вулиці від снігу. І так безперервно.
— Ви ще не втомилися бути, образно кажучи, головним двірником міста?
— Знаєте, часом так дістануть, що не тільки працювати — жити не хочеться. Думаєш, ну скільки можна! А разом з тим, коли подивишся, як можуть накерувати, то думаєш — краще вже самому.
— За півроку до виборів стали мусувати чутки, мовляв, Віктор Чайка не йтиме на третій термін, бо здоров’я вже не те, треба поберегтися… Що ж змусило вас змінити свої наміри?
— Я таки не збирався балотуватися. І перш ніж піти на такий крок, зібрав своїх заступників, усіх начальників відділів, і сказав: давайте подивимось, кого ми могли б висунути кандидатом на наступні вибори. Якщо людина готова взяти на себе таку відповідальність, я її всіляко підтримав би. Однак ніхто не висловив такого прагнення. Я чекав до останнього — чого й розпочав роботу над програмою так пізно. Все думав, прийдуть молоді, енергійні, кращі…
— На новій-старій посаді чим займатиметеся у першу чергу?
— Проблем, які потребують термінового вирішення, на жаль, чимало. За останні десять років у бюджеті міста практично були відсутні кошти на його розвиток — лише на проїдання. Тому ми могли тільки вирішувати локальні, невеликі проблеми, а кардинально змінювати щось не мали змоги. І ті моменти, які потребували значних часових та фінансових затрат, лишалися без уваги. Нині малий та середній бізнес мають непогану динаміку розвитку, і якщо збережемо такі темпи приросту, то, сформувавши дохідну частину бюджету, зможемо взятися й за дорожчі проекти. З чого почнемо? Та з усього, що необхідне для людей — водозабезпечення, доріг та енергозбереження. Щодо останнього, то маємо дуже хороші перспективи з урахуванням проекту ПрООН в Україні — приступаємо до переобладнання котельні на вулиці Макарова на ТЕЦ, яка забезпечить увесь район цілодобовим гарячим водопостачанням. Крім того, вже узгодили отримання кредиту на п’ять мільйонів євро (на 40 років під 0,75 відсотка) на енергозберігаючі технології. Якщо порівняти вартість однієї кіловат-години з нашої ТЕЦ — 11 копійок, і вартість тієї енергії, яку ми купуємо в обленерго — 35,6 копійки, то економія очевидна. Маючи такі ТЕЦ, зможемо вирішити усі проблеми з нічним освітленням міста, ліфтами, освітленням під’їздів та тролейбусним транспортом.
— Поговорімо трохи не про роботу, бо Чайку-господарника знають усі, але мало хто уявляє, який ви поза робочим кабінетом.
— Ви знаєте, на життя поза кабінетом не так багато часу залишається. Робота, дім — ото й усе. Влітку на вихідні намагаюся вибратися в ліс. Люблю риболовлю, ось тільки податися на рибу вдається не частіше двох-трьох разів на рік. Ще раз чи два — на гриби. Словом, на життя залишається мало часу — все “з’їдає” робота. Але ж хочеться і відпочити, і з сім’єю поспілкуватися.
— Якщо не помиляюся, то родом ви не з наших країв…
— З Кубані.
— Як же вас “занесло” у Рівне?
— Навчався у Новочеркаську (тоді був великий і єдиний Радянський Союз), після навчання мене направили в Луганську область начальником автоколони. А потім треба було “укріплювати кадри” на західній Україні, от мене й направили сюди директором автобази. Пам’ятаю, дали на вибір два міста — Рівне та Вінницю. На Донбасі просто жахлива екологія: за літо, буває, два дощі, і на листі збирається по три сантиметри пилюки. Коли приїхав до Рівного вперше — 6 травня 1972 року — пішов у парк Шевченка, а там така краса, все зелене, охайне. Потім поїхали за місто — побачили річку, поля, ліси. Після Луганська Рівне видалося оазою і нагадало мою батьківщину, там теж така краса.
— Не було бажання повернутися у рідні пенати?
— Ще поки там були батьки, то щось тримало, а коли батьки пішли з життя, загинув брат, то вже й не залишилось нічого і нікого. Звісно, раз на рік я обов’язково їду на могили до рідних. Але своє коріння я пустив саме у Рівному. Тут уже друзі, робота, сім’я, діти. Направду, в Україні мені усе близьке — обряди, звичаї, навіть пісні. Так що відчуваю себе вдома.
— А дружину свою теж тут знайшли?
— Моя дружина родом із Ростова. Ми разом уже 26 років. Маю дорослих дітей — доньок, і вже навіть встиг стати дідусем. Внуку Віктору у червні виповнюється п’ять років, він ходить у підготовчий клас і активно готується до школи.
— Пам’ятаю, обіцяли журналістів у гості запросити…
— Обіцяв і не відмовляюсь. Але зараз у нас гостюють батьки дружини — люди старші, здоров’я вже не те — не хочеться їх турбувати. Думаю, що ще матиму нагоду запросити журналістів на гостину. Та ми так і не обставили наш дім, щоправда, вже впорядкували подвір’я, кущі посадили, садок…
— Скажіть, ви самі цим займаєтесь?
— Так, і дуже люблю цю справу. Підстригаю траву, підрізаю дерева. Це для мене задоволення — зранку в суботу покопатися у власному садку.
— А в дитинстві ким мріяли стати?
— О, ким тільки не мріяв — і моряком хотів бути, і військовим. Однак, не склалося — став автомобілістом, — сміється. — А тепер працюю в органах місцевого самоврядування. Все, що робиться у житті — робиться на краще. І жалкувати про щось не випадає.
— Якби вас не переобрали, чим би займалися?
— Ну і що? То ж на цьому життя не закінчується! Я знайшов би собі заняття до душі, якийсь бізнес. Ніколи не сидів би вдома. Чесно кажучи, вже навіть приглядався, за що б це взятися. Маю достатньо досвіду і, думаю, зумів би зробити справу успішною. Хоча, тепер ці плани доведеться відкласти. Я вмію цінувати людську довіру і дуже дорожу нею, тому планку ставлю високо — і для себе, і для своєї команди.
— Скажіть, будь ласка, ви вимоглива у побуті людина?
— У їжі я зовсім непримхливий — можу обійтися мінімумом. А вимогливий до порядку — не терплю, коли вдома чи на подвір’ї брудно, не прибрано. А ще не люблю людей, які роблять вигляд, що не помічають того безладу.
— Вдома готує ваша дружина, чи ви наймаєте домогосподарку?
— Звичайно, дружина! Як це чужа людина порядкуватиме у мене вдома?
— А самі вмієте куховарити?
— Можу приготувати собі чаю, відварити чи насмажити картоплі, омлет… Щось я небагато можу в цьому плані…
— Але не пропадете!
— Ні в якому разі! На крайній випадок обійдуся консервами.
— А маєте якісь суто чоловічі слабкості на зразок полювання чи бані?
— Ні, я не мисливець — за два рази мені вистачило вражень. У баню полюбляв ходити, коли був молодшим. Люблю море, озера. Маю певне коло друзів, з якими разом уже майже 20 років, тож час від часу зустрічаємося, нечасто, щоправда.
— Не можу втриматися, щоб не запитати про ще одну чоловічу слабкість — жінок. Якою має бути жінка, щоб ви звернули на неї увагу?
— Передусім розумною, хай навіть і не красунею. А ще — не лепетуха, яку не зупиниш. О, колись жінки були моєю слабкістю. Чи навпаки — сильною стороною?
— А чому колись?
— Бо все проходить, і на кожному етапі життя — свої пріоритети. Це у 20 років хочеться перемог, потім хочеться досягти певного становища у житті, ще пізніше — виховати дітей, онуків. І в кожному віці є свої переваги та приємності.
— Складається враження, що ви абсолютно комфортно почуваєтеся у своєму віці…
— Однозначно. І я не менше хочу, аніж сорокарічний, і можу не менше. Не відчуваю жодного дискомфорту. Тоді, як сердечко забарахлило, — тоді так, а потім “підрихтували” — і все гаразд. Та й оптимізму життєвого мені не позичати. Що ж до рішучості, то ще дам молодшим фори — бо їх частенько беруть сумніви, я ж точно знаю, чого хочу. І знаю, як цього досягти.
