Усіх квитків на нову програму Вакарчука не розкупили, тому в залі де-не-де проглядалися “залисини”. Проте публіка зібралася справді різноманітна: тут і п’ятикласники (діти нервово “стрибали” на стільцях в очікуванні початку концерту, адже тоді можна буде спуститися ближче до сцени. Батьки чекали їх на вулиці. Супроводжувати “чадо” на концерт, де найдешевший квиток коштував 100 гривень, може дозволити собі не кожен), і студенти, і… люди цілком поважного віку.
Початок концерту, як у принципі завжди, затримали. Але вже за двадцять хвилин на сцені з’явились музиканти та й сам Святослав Вакарчук. Він почав зі спілкування з глядачами. “У цьому альбомі — те, що не дає нам спати вночі”, — каже він. Воно й не дивно, хто ж засне під такий шквал оплесків, який не стихав майже увесь виступ. Зал співав, танцював і плакав. Розчулені душевним виконанням композицій, глядачі витирали сльози, а композиція “Дзвони” лунала не гірше гімну (та й відчуття патріотизму при її звучанні загострюється по-справжньому, а не штучно).
За годину музиканти виконали програму нового альбому й пішли зі сцени. Оплески не вщухали. За деякий час музиканти повернулися і виконали ще кілька композицій… з попередніх альбомів.
— Ми відіграли перші концерти з новою програмою, — зізнався зі сцени Вакарчук. — А потім зрозуміли, що маємо ще кілька композицій, які гармонійно впишуться у цю програму. Деяким довелося змінити аранжування, але свого шарму вони від того не втратили.
Ще за півгодини музиканти знову пішли, а оплески викликали їх на біс.
— Я вже не знаю, що співати, — розвів руками Вакарчук, коли його вдруге викликали на біс. — От що хлопці заграють, те й співатиму, — та пролунало старе й трохи призабуте “Холодно”.
— Ви ще тут? А я думав, уже давно порозходились, — звернувся до залу Святослав, коли втретє вийшов до глядачів, які кілька хвилин скандували “Славко!”. — Добре, ми заспіваємо ще одну пісню, але на цей раз останню.
Слово стримав. Пісня справді стала останньою на цьому концерті, але лише на цьому. Принаймні, так пообіцяв Вакарчук.
