Жодного друга. Я ніколи в житті нікого не обманув. А у грошах це першими оцінили іноземці.
Якось приїхав до мене один генерал з Москви, а з ним разом — австрієць. Потрапили вони до мене випадково. Як? “Підсіли” на республіканський комітет профспілок: мовляв, потрібен метикуватий кравець-раціоналізатор. От їм і дали мою адресу.
Ці люди звернулися до мене з діловою пропозицією — зробити бронежилет, але не військовий, а цивільний, який носять під звичайний костюм (такі обладунки зазвичай носить найвище керівництво країни). Мені це здалося цікавим. І я почав розробляти дослідницькі зразки, а крім того, пошив для них багато цивільного одягу. Так тривало рік — жодної копійки вони мені за цю роботу не платили. Потім запросили в Австрію.
Коли я туди приїхав, вони кажуть: “О, до речі, ми вам заборгували. Не нагадаєте, скільки?”. Я дістав папірець, де все записано, і показую: “Ось сума, яку ви винні”. Вони заплатили мені удвічі більше і сказали: “Знаєш, ми через місяць переконалися, що ти гарний спеціаліст, а на порядність перевіряли значно довше. Ти молодець — показав себе чудово”. Після цього ми з ними контакти вже не переривали, мені пропонували різні замовлення.
Якось попросили допомогти одному підприємству в Австрії. Воно отримало велике замовлення на пошиття шкіряних курток, а справа не рухалася. Я оцінив, підказав, що треба робити. Попрацював два дні, а потім прислав свого спеціаліста. Коли все нарешті рушило з мертвої точки, мені запропонували контракт. “Ви згодні на п’ять відсотків від суми прибутку?” — запитали мене. У бізнесі я нічого не розумів — у нашій країні цьому не вчили. Подумав тільки: “Вони ж не забирають, а пропонують!” — і поставив підпис. Навіть не спитав, скільки саме отримаю. Тільки через півроку, коли зі мною розрахувалися, я побачив суму. Вона була досить солідна. Я одразу все розписав: купую квартиру в центрі Відня, престижну машину, годинник…
Відтоді почав займатися міжнародним бізнесом. Мене почали запрошувати на різноманітні зустрічі. Партнерам дуже подобалося, що я можу приїхати, наприклад, до президента Франції, зняти мірку жилетом, а потім надіслати поштою готовий костюм. Керівники десяти, якщо не п’ятнадцяти країн стали шити тільки у такий спосіб.
Від Володимира Співаковського
Цим проектом я можу гордитися. Складнішого й менеджерськи більш клопіткого проекту на початку моєї бізнес-кар’єри не було.
На той час вже повним обертом працювала моя школа бізнесу, яку я організував за принципом “два в одному”. І сама по собі школа приносила чималий заробіток, і водночас просіювала студентів, серед яких ми знаходили справжніх “золотих рибок” — тобто тих, разом з якими можна було заробити ще більше.
“Золоту рибку” звали Ольга Кудрицька. Вона, слухач школи бізнесу, розповіла про цікаву справу, організувати яку вона сама не подужала б. Йшлося про те, що наші транспортні служби не справлялися з раптово збільшеним потоком євреїв, які виїздили з України до Ізраїлю. Не вистачало ні прямих транспортних рейсів, ні кораблів. Проблему взявся розв’язати англієць Філ Хантер з маленького північного містечка Халл. Ось вони — примхи і таємниці глобальної економіки! Його невелика фірма мала 14 двоповерхових автобусів для перевезення туристів. Перевага автобусів у тому, що ними можна перевозити набагато більший вантаж, аніж літаком. І все було б до ладу, якби цей бізнес організовували там, в Англії, але в Ізраїль через Англію не доїдеш. Усю інфраструктуру та сервіс належало організувати в Україні, при повному тодішньому безладі. А йшлося про необхідність протягом двох тижнів зареєструвати та відкрити офіс, відремонтувати його, пристойно умеблювати, провести телефонні лінії, обладнати стоянки з охороною й гаражі для багатьох автобусів, а також відлагодити систему обслуговування втомлених, хворих і знервованих пасажирів. Це було просто неможливо! Ні за які гроші! І головне — бензину теж не було.
Бізнес-план, який я склав протягом однієї ночі, містив з 35 пунктів. Незважаючи на абсолютну неможливість реалізувати цей проект, я його полюбив. І протягом двох тижнів розв’язав усі проблеми. Знайшов гаражі біля річкового порту. Знайшов гроші й оплатив усе, що тільки було можливо, — офіси, стоянки, телефони, обладнання, меблі. Добився того, що ніхто автобуси не розібрав, не розікрав. Знайшов бензин. І коли Філ через два тижні знову приїхав у Київ, я спокійно сказав, що завтра можна відправляти людей. Цей проект виглядав як повноцінне міжнародне замовлення. Робота мала тривати кілька років, гроші у замовника були. Філ спитав: “How much?” — “Скільки коштує?” Тепер я чесно можу визнати, що не посоромився назвати цифру, гідно оцінивши свою роботу і збільшивши її утричі, хоча за англійськими мірками це було зовсім недорого, і Філ… навіть зрадів. Тоді я ще не знав, що і він застосував філігранну операцію на два ходи, розраховуючись не своїми грошима. Дізнавшись про проблеми із перевезенням переселенців, він переконав ізраїльський благодійний фонд “Сохнут” профінансувати перевезення. На що там з радістю погодилися, адже згодом переселенці протягом кількох років повертали фонду витрати.
Ніколи не забуду головну на той момент фразу: “Філе, завтра до опівдня я мушу закупити 150 тонн бензину. Не переживати ж щодня, буде бензин чи ні. Краще бути з гарантією протягом цілих трьох років”. Звичайно, я використав своє монопольне становище. Але міркував так: він і до мене намагався налагодити бізнес кілька разів, й усе марно, домовлявся з іншими менеджерами, і так само невдало. Пробував сам і не зміг, доведений до відчаю, адже бачив, як близько був до омріяного фінансового щастя. Але у нас тоді в моді були “легкі гроші” й тури “на Польщу”. А я взявся за чорну роботу і зробив її. Й переконався знову, що праця організатора-менеджера може бути вкрай збитковою, а може бути надпродуктивною. Отож, подумав я, ця праця має особливу ціну. Я її назвав, на мить уявивши, що я теж англієць — рівня замовникові, хоча і не сер, і не пер. “Якщо можеш знайти дешевше, — сказав я, — шукай”. Він, звичайно, не чекав такого натиску і змушений був змиритися.
Тепер, з висоти часу, можу сказати, що вчинив досить передбачливо. По-перше, він мене заповажав. По-друге, я постійно ніс відповідальність, і жодного зриву не було. Хоча спочатку я займався цим проектом щодня, потім раз на місяць, згодом — раз на квартал.
Була й ще одна хитрість. Усі автобуси Філа — двоповерхові. Вони у Києві й нині рідкість, а у ті роки — й поготів. І там, де я домовлявся щодо інших проектів, за згодою Філа пропонував екскурсії для дружин, дітей, співробітників підприємств на такому диво-автобусі. А коли Філ напівжартома моїм партнерам та друзям пропонував сісти за кермо (і це при їх правому кермі!), слава про нас миттю облетіла місто. Так ми заробили перші великі гроші, які стали фрагментом початкового капіталу. Філ розплачувався фунтами стерлінгів. Їх тоді ще навіть багато хто з банкірів не бачив! Чи хвилювався я? Ще й як! Особливо під час переговорів з іноземцями. Але це був спосіб попрацювати над філігранністю переговорної майстерності, що в майбутньому мені дуже знадобилося.
Разом з Філом ми пропрацювали три роки, отримавши чимало вдячних листів від людей, до яких зазвичай усюди ставилися неприязно. Згодом Філ переїхав у Київ і працював вже без мене, через два роки, виконавши місію, закрив свою компанію з симпатичною назвою “Подорож — гарні новини”.
Від Ігоря Губерникова
Ще вчора наші герої були звичайними людьми, але ось до них прийшли великі гроші.
А тепер, читачу, згадаймо, як саме розпочинався цей їхній шлях до багатства.
У наступній публікації через тиждень — План на 20 років життя.
Автор і організатор Національної програми “Будь багатим” Ігор ГУБЕРНИКОВ
Для листів читачів:
01159, Київ-159, а/с 31, Губерникову
e-mail: 100kingsua@zeos.net
![]()

