Нещодавно разом з колегами довелося побувати в місті Бердянську Запорізької області. Здавалося б, курортне містечко, де зосереджена велика кількість санаторіїв та баз відпочинку, має усі шанси розвиватися стрімкими темпами. Проте, проте… Всюди кидається в очі сірість, одноманітність. Словом, таке враження наче повернувся в радянські часи. Середина червня, а пляж напівпорожній. Та й уся набережна інфраструктура не розвинута зовсім. Щоранку на морському узбережжі сотні бердянців ловлять бичків. До речі, у місті є навіть пам’ятник Бичку.
Не краща картина і в місті, оповитому смогами сусідньої Донецької області — Маріуполі. Брудне-пребрудне море, в якому купатися не те, що шкідливо, а просто небезпечно для здоров’я. Таксист, який нас підвозив до Маріуполя, відразу ж попередив, мовляв, якщо цінуєте своє здоров’я, то краще в морі не купайтеся. Всюди захаращені вулиці, а на пірсах повно бомжів, які ловлять рибу. Поруч біля залізничного вокзалу стоїть облуплений двоповерховий будинок, який певно нікому не потрібний. Зразу ж прикинув, у нас вже певно вишикувалася б черга бажаючих придбати це приміщення і вже давно привели б його до ладу. Такі ж неохайні і занедбані у вигляді довжелезних залізних будок магазини довкола вокзалу.
Але ще більше розчарувалися ми сходом України, коли познайомилися в купе із мешканкою Маріуполя пані Лідою. Жінка передпенсійного віку їхала в Київ зустрічати свою доньку, яка постійно мешкає в Берліні. Розговорилися. Виявляється, пані Ліда працює на заводі ім. Ілліча, тому самому, про який навіть анекдот в народі ходить. Пам’ятаєте?
— Ленін все-таки побудував комунізм, — запевняє один робітник іншого.
— Де, — запитує інший.
— На заводі ім. Ілліча.
Так от, за словами пані, на їхньому підприємстві справжній рай. Тут платять великі гроші, хоча в неї як лаборанта зарплата маленька — 700 гривень. На підприємстві добрий директор, який працює вже багато років, а ще кожного місяця усім працівникам завод видає олію. Багато продуктів на підприємстві можна купити за заниженими цінами, оскільки завод викупив чимало колишніх колгоспів.
Політикою пані Ліда не цікавиться і каже, що на президентських виборах голосуватиме за Януковича, бо “він у нас був раніше”. Про інших кандидатів вона нічого не знає і знати не хоче.
— А ви, напевно, голосуватиме за Ющенка, — запитала вона нас якось іронічно, — а що він обіцяє?
Що обіцяє Ющенко розповідати ми не стали, бо зрозуміли, що робити це недоцільно — не той слухач та й ми, зрештою, не агітатори. Проте подумалось, що ми, українці, ще дуже довго залишатимемось різними у всьому. І хто б там що не говорив про наше, як казав класик “чуття єдиної родини” — це всього лише розмови. Нам ще треба років і років поки зрозуміємо, що ми — один народ, а не бандерівці і кацапи.
Дорогою ще впало в око те, що всі залізничні станції від Києва до Дніпропетровська сяють своєю чистотою і ошатністю. Виявляється, що все це не просто так. Коли Укрзалізниця вирішила пустити швидкий потяг зі столиці до міста на Дніпрі, то заодно зробили євроремонти на всіх станціях, щоб вони пасували до нового потяга. Так що залізничні станції у цьому куточку України наче оазиси заможності. Зрештою, усе пізнається в порівнянні. І для того, щоб порівняти усі принади життя тут і там треба принаймні там побувати і все побачити на власні очі.
