Розмови про зміну системи влади як такої ведуться давно і різними політичними силами. Зрозуміло, що основне завдання тих, хто при владі — зберегти її як можна довше, а всіх інших — цю владу здобути. Такий діалектичний закон будь-якого суспільства. А далі вступають в силу різні механізми, як і кому досягти своєї мети.
Ще зовсім недавно окремі трудові колективи заводів та фабрик дружно підтримували нові законодавчі ініціативи нині діючого Президента, суть яких, напевно, не пам’ятає вже й сам Президент. Тепер панацеєю від усіх українських бід має стати політичне реформування президентської України в Україну парламентсько-президентську. Солідні мужі з екранів телевізорів та газетних шпальт ведуть шалену дискусію про те, що краще для українського народу. Останнім часом виходить, що парламентсько-президентська Україна набагато краща, аніж просто президентська, бо немає узурпування влади одним президентом, а є, так би мовити, більш колегіальне правління із значно вищою роллю прем’єр-міністра. Головне, що і Президент погоджується з твердженням про своє узурпаторство і щиро прагне зробити собі політичне обрізання повноважень. Мовляв, те, що це мій останній рік президентства, зовсім не грає ролі, головне, щоб народу добре жилось. Ніби не цей президент ще зовсім недавно говорив, що парламент — це гальмо усіх реформ.
Загалом, зараз навіть не кожен народний депутат зможе пояснити суть змін і їх реальне значення для простих мешканців нашої республіки. Порівняння типу, що у нас тепер буде як в Німеччині чи як у Франції, в яких роль президента — це роль другого плану, напевно, мало зігріють комбайнера Івана чи кіоскерку Настю. Для Івана та Насті і в США було б непогано пожити, хоч там якраз вся виконавча влада зосереджена в руках президента.
Можливо, вся справа в іншому. Кожна держава, яка хоче бути сильною, повинна мати насамперед сильного лідера. Не розумного чи красивого, не рудого чи сивого, не низького чи високого, не комуніста чи демократа, а сильну особистість, яка зацікавлена не у власному збагаченні та збагаченні свого клану чи своєї сім’ї, а в справжньому процвітанні Вітчизни. Розумію, що це з розряду фантастики, але ж колись згорьованому українському народу має пощастити. От, наприклад, рівнянам пощастило з міським головою Віктором Чайкою? Напевно, пощастило. Без вчених ступенів, без глобальних реформаторських ідей, з допомогою відомого набору слів та сполучників між ними, він підтримує у місті належний порядок. Не думаю, що керівник держави поступається керівнику нашого міста у цьому відомому словниковому запасі, але, погодьтесь, Україна поки не перетворилась в країну-сад. І, при теперішньому підході до справи навряд чи скоро перетвориться. Тут ні ця політреформа, ні сто інших не допоможуть.
З іншого боку, ігри у політреформу можуть стати хорошим лакмусовим папірцем на предмет виявлення, хто і чого вартий на політичному Олімпі. Тільки наївні можуть думати, що погоджувальна рада у складі Медведчук-Мороз-Симоненко виникла спонтанно чи випадково. Як відомо, випадковостей у політиці не буває. Тільки закономірності. Як правило, продумані закономірності. Безперечно, ще цей рік принесе нам чимало політичних несподіванок, але усі вони з одним знаком. Ні, не мінус, а рівності. Рівності байдужості звичайних людей. У таких випадках класик казав: які далекі вони від народу. Але кому потрібні класики, коли поряд своя сорочка? Яка, звичайно, ближче до тіла, аніж мільйони сорочок своїх співгромадян.
