Українцям бракує ентузіазму в роботі
— Чи відрізняється завод у Зорі від європейських заводів?
— Різниці немає. Що стосується виробництва пляшки, він такий самий сучасний, як європейські заводи і як заводи у Сполучених Штатах. Він модернізований і відповідає стандартам, з якими я звик працювати. Що ж стосується управління, то завдяки законодавству України нам треба трохи більше часу для всього, ніж це було зазвичай на заводах, на яких я працював. І ще моє одне спостереження: людям тут інколи бракує ентузіазму у роботі.
— Які тенденції у скловиробництві спостерігаються сьогодні?
— Скляна тара легшає. Якщо працювати, дбаючи про охорону навколишнього середовища, ми повинні економити сировину, тобто перероблювати склобій та зменшувати вагу пляшок.
— Зараз в Україні з’являються нові склозаводи, чи не боїтеся ви конкурентів?
— Проблем ніяких немає, тому що ми найкращі і плануємо залишитися найкращими. Виробництво скла потребує багато енергії. На противагу нашим конкурентам ми маємо енергозберігаюче виробництво і відмінну якість.
— Десь за півроку до того, як пан Морлева очолив завод, на підприємстві був значний відтік кадрів. Чим це можна пояснити?
— Оскільки мене не було, не можу висвітлювати це питання, а тим більше говорити про причини.
— Як можна стати генеральним директором заводу корпорації “Сен-Гобен”?
— Свою кар’єру в групі “Сен-Гобен” почав із директора з персоналу меншого заводу, потім — більшого заводу. Затим став директором заводу, що виробляє скло. А потім — генеральним директором. І був гендиректором у різних компаніях. Щоб стати генеральним директором, треба любити те, що робиш, адже якщо ми любимо те, що робимо, ми робимо це добре.
Кирилицю вивчає… дорогою
— А як з особливостями місцевого ведення бізнесу? Із переговорами вже доводилося стикатись, скажімо, у сауні?
— Усі свої ділові зустрічі я проводив класично — в офісах або у ресторанах. У сауні ще не доводилось.
— Чи виникали якісь труднощі у роботі?
— У мене одна трудність — це те, що не розмовляю українською мовою. Але вже читаю кирилицею, це полегшує мені життя. І вже не гублюся у Києві.
— А де ви навчилися читати кирилицею?
— (Деякий час сміється). Навчився, їдучи по дорозі, читаючи вказівні написи. Для вивчення української мови, на жаль, маю дуже мало часу. А дружина із радістю вчить, на щастя, у неї є на це час. Вона також збирається ходити на курси української мови в РГО “Французький Альянс”. Вона дуже добре сприйняла новину про переїзд в Україну. Ми разом приїхали оглядати завод. Зрозуміло, що вона дивилася не завод, а звертала увагу на устрій життя, навколишнє середовище і все, що цікавить жінок, скажімо, магазини.
— І що вона побачила у наших магазинах?
— (Сміється). Київські магазини нічим не відрізняються від паризьких — з тими ж самими товарами.
— Тобто у нас так само багато французьких речей, як у Франції?
— У ваших магазинах можна побачити ті ж самі товари, що й у Франції, але це не означає, що вони були вироблені у Франції. Ні. У наших магазинах товари з усього світу. У французьких магазинах так само багато товарів з Азії. Це особливо актуально для виробників одягу навіть дуже відомих марок.
“Я – громадянин світу”
— Є ностальгія за батьківщиною
?
— Ні. Тому що я не громадянин Франції, я — громадянин світу.
— Пане П’єре, в яких країнах ви ще працювали?
— В Угорщині дуже давно. В Іспанії та Португалії очолював два підприємства компанії “Сен-Гобен”.
— А дружина весь час подорожувала з вами?
— (Сміється). В Угорщині я був ще не одружений. А коли працював в Іспанії та Португалії, то жив у Франції, а літаком літав на роботу.
— А діти теж переїхали в Україну
?
— Маю трьох дочок і одного сина. Вони залишились у Франції. Діти не пішли шляхом батька. Одна дочка працює в авіакомпанії, друга має справу з нерухомістю, третя — у соціальній сфері. Син ще не працює. На їхній вибір професії я не впливав, бо вважаю, що кожен повинен обирати собі таку роботу, яку робив би із задоволенням.
— Ви не сумуєте за ними?
— Знаходжусь усього за три години льоту від них. Далеко від рідних живе багато людей, які працюють у міжнародних компаніях. Але це мій особистий вибір і я зробив його усвідомлено.
“Найбільше цікавить завтрашній день”
— Де проживає зараз П’єр Морлева?
— З понеділка до п’ятниці — у Зорі, на вихідних — у Києві. І дружина так само. Зазвичай вона у будні приїжджає у Зорю. І на вихідні ми разом їдемо до Києва. Хоча інколи буває, що вона залишається там на цілий тиждень.
— Ви згадували, що родом з Бургундії, є якісь спогади дитинства?
— Прожив у Бургундії років двадцять. (Задумався). Бургундія — це провінція, де роблять хороше вино, яке, до речі, можна купити у ваших супермаркетах. Це сільськогосподарська провінція, дуже схожа на Західну Україну. (Певний час мовчить). Справді, дуже мало спогадів, бо найбільше мене цікавить завтрашній день.
— Чи не сумуєте за справжнім бургундським вином?
— Ні. Адже французьке вино можна придбати в українських супермаркетах.
— А підробки зустрічали
?
— Ми купуємо продукти у великих київських супермаркетах, мегамаркетах. Не думаю, що там можуть бути підробки, бо у таких магазинах існує контроль за якістю товару. Тим більше, дуже важко зробити підробку з хорошим вином. Набагато простіше зробити підробку одягу, сумок, горілки.
— А українські вина куштували?
— В Україні немає сухих вин, в основному вина солодкі, напівсолодкі, десертні. На мою думку, солодке вино не до всіх страв підходить. Але виготовлення солодких вин в Україні пов’язано із кулінарними уподобаннями людей, тому виробники виготовляють те, що чекає клієнт. Українці абсолютно спроможні виготовляти і сухе вино. Мав нагоду скуштувати грузинські вина, які, до речі, дуже смачні.
Кролика у сметані готує сам
— Як проходила адаптація до місцевої кухні
?
— Пристосувався до української гастрономії одразу. Як на мене, українці добре харчуються. Мені подобаються і вареники, і пельмені, хоча це вже російська страва. Вважаю, що різниці між українською та французькою кухнею майже немає. Крім того, в Україні можна знайти все, з чого можна приготувати французькі страви. Люблю морепродукти, креветки. (Задумався. Засміявся). Інколи у неділю готую сам. Моя фірмова страва — кролик у сметані.
— Чи є у вас хобі?
— Моє хобі — це кораблі, яким присвячую свою відпустку. Люблю таке море, коли не видно берегів, коли почуваюся вже не генеральним директором чи просто працівником, а маленькою істотою у безмежному просторі. І це чудово! Колись у мене був корабель, але я його продав. Жив тоді у Парижі, а щоб поїхати поплавати на кораблі, треба було затрачати багато часу — у мене його не було. Відповідно зникла необхідність тримати корабель. Але коли піду на пенсію, то корабель собі обов’язково куплю.
— А друзів в Україні вже знайшли?
— Так. Дружина знайшла собі подружок у Києві. У мене менше часу, і всі мої взаємини — ділового характеру. Хоча люди в Україні привітні й відкриті. Поняття дружба, як на мене, полягає у вислові Монтеня, що він говорив про Ла Боеті: “Тому що це був він, тому що це був я”. Тобто коли сходяться двоє людей, яких щось об’єднує. Зрозуміло, що це не так часто трапляється.
— Як проводите свої вихідні? Чи маєте певні традиції?
— У вихідні я люблю поспати, погуляти Києвом уздовж Дніпра. Піти на Андріївський узвіз, подивитися на картини художників, які там продаються.
— Чи дуже відрізняється український живопис від французького?
— Наше мистецтво зрозуміло, що відрізняється від вашого. У Києві я знайшов дуже гарний приватний музей, у якому виставляються ікони, вони справили на мене неабияке враження. Також дуже відрізняється архітектура Парижа та Києва. У вашій архітектурі присутні певні риси східного стилю. А у Франції церков із круглими куполами не побачиш.
![]()


