28-й Афінський марафон виявився ювілейним, адже якраз 2500 років тому афінці розгромили перську армію під Марафоном, і за легендою грецький воїн пробіг 48 км до столиці, щоб сповістити про перемогу.
Як зізналась Світлана, вона несподівано для себе та своїх тренерів (одеської “марафонниці” Тетяни Біловол та викладача рівненської ДЮСШ з легкої атлетики Володимира Захожого — авт.) фінішувала третьою після росіянки Ольги Глок. Перемогу на марафонській дистанції серед жінок святкувала литовка Раса Драздаускайте.
Отож, знайомимось — Світлана Станко-Клименко — майстер спорту України, член збірної команди України з легкої атлетики. Закінчила тодішній ще Рівненський державний інститут водного господарства, за фахом будівельник. Нині навчається на факультеті здоров’я, фізичної культури і спорту Міжнародного економіко-гуманітарного університету ім. С.Дем’янчука, на спеціальності “фізична реабілітація”. Спортивний фах — біг на довгі та марафонські дистанції.
— Чим особливим був марафонський маршрут?
— З України я була одна в числі “еліти”. Крім мене в жіночій категорії були росіянка, литовка, японка, дві кенійки. Серед чоловіків чимало представників Африки. Нас у суботу звозили на саму дистанцію. Дорога була спеціально промаркована за тим маршрутом, яким біг легендарний афінський воїн. Ми знали, що там гірська місцевість, але про такі різкі перепади висот ніхто й не здогадувався. Між тим, я пробігла дистанцію за дві години 38 хвилин 59 секунд. Навесні в Салоніках я виграла марафон, проте траса там була рівнинна. Попередній мій рекорд був 2:41:13. В Афінах же стартували аж 12 з половиною тисяч чоловік! Це справді видовищний захід.
— З чого для вас починався марафонський біг?
— Свого часу я закінчила рівненський “водник”, але, маючи на руках малолітню дитину, не змогла працевлаштуватись. Тоді й під час декретної відпустки почала потроху бігати. Ще з 13 років я займалась легкоатлетичним бігом. Щоправда, високих результатів не показувала. А з 2006 року вперше спробувала себе на марафонській дистанції, як правило, двічі на рік беру участь у таких забігах. Тепер вони для мене й змагання, і фактично — робота. Після них доводиться досить довго відпочивати, адже марафон — це такий стрес для організму, що більше шкодить йому, аніж приносить користі. У липні цього року я вже брала участь у чемпіонаті Європи з легкої атлетики. Перед цим у комерційному турнірі в грецьких Салоніках. Так що цей рік для мене виявився доволі напруженим. Тепер варто було б поїхати на відновлювальні збори.
— Які поради дасте тим, хто хоче спробувати себе на довгих та марафонських дистанціях?
— Насамперед потрібно готувати свій організм та ноги до тривалих навантажень, бути готовим морально. Доведено практично, що “золотий” вік марафонців настає після 30 років. Людський організм на цей момент стає витривалим, менше травмується. Потрібно щодня потроху бігати. Час від часу — на довгі дистанції. Але перед тим, як наважитись долати довшу віддаль, обов’язково потрібно кілька годин провести на ногах…
— Ваша сім’я підтримує захоплення мами та дружини?
— У нас двоє дітей — доньці 15, а синові вісім років. Марійка пробувала бігати, але потім кинула, мовляв, “вистачає й того, що мама в нас бігає”. Зате Кирило займається плаванням. І взагалі, чим вищий клас спортсмена, тим менше часу йому залишається для сім’ї. Повернувшись зі зборів чи змагань, я намагаюсь більше часу приділяти дітям, сім’ї. А тому я дуже вдячна своєму чоловікові Сергієві за підтримку. Адже за моєї відсутності весь сімейний тягар лягає на його плечі.
