— Часто на виклики ходила пішки, між селами діставалась попуткою, або ж доводилось просити у селі людей, які мали авто, щоб підвезли, щоб когось врятувати чи у пологовий доправити. Тоді через це плакала, — пригадує сьогодні медична сестра фізіотерапевтичного відділення Рівненської міської лікарні Людмила Чегодаєва.
Пропрацювавши два роки у Рівному, молода сім’я переїхала до Будапешта (Угорщина), де Людмила три роки працювала у госпіталі.
— В Угорщині медицина відрізнялась від радянської. Там молоді фахівці дуже дивувались, коли побачили на спині нашого солдата сліди від банок, якими у Союзі лікували запалення легенів.
Пізніше доля завела подружжя до обласного центру у Казахстані, де до лікарні навіть вода не була підведена, тож медикам із тазиками доводилось носитись. Морально важко було лікувати немовлят. Непросто було бачити, коли вони вмирали.
— У цій країні дуже великий контраст температури, тож взимку часто було 36 градусів морозу, а влітку всі потерпали від 36-градусної спеки. Нерідко у морози скраплений газ перемерзав у трубах і всі обігрівалися електричними приладами. Саме тому електромережа часто не витримувала перевантажень й доводилось жити при свічках, а зігріватись шубою, у якій лягали спати.
У Казахстані у молодій сім’ї народились двоє дітей — Андрійко та Наталочка. Коли синочку йшов п’ятий рік, а донечці виповнилось лише два, Людмила Афанасівна лишилась без чоловіка. Його зухвало забрала війна в Афганістані. Сьогодні її діти стали шанованими людьми, однак професію медика вони не обрали, адже бачили щовечора мамину втому. Вони — її сьогоднішня надія, а втіхою люблячій мамі стала радість спілкування з онуком.
Серед професійних труднощів медсестра пригадує й багато кумедних випадків.
Одного разу, замінюючи дезінфектора, Людмила Афанасівна повинна була обстежити сім’ю, з якої госпіталізували хворого з дизентерією. Заставши вдома лише бабусю, передала їй пробірки для кожного члена сім’ї, попередивши, чим їх потрібно наповнити.
Медсестра пригадує, що у сім’ї тоді “перестаралися” із наповненням пробірок. Доправляти ті пробірки довелося попуткою у спеку. Різкий запах цього багажу нагло поширювався салоном машини. Тоді зніяковіла медсестра попросила зупинити машину, сіла на узбіччі й заплакала.
Крім того, у селі до фельдшера за допомогою йшли люди, покусані собаками. За правилами їх потрібно було обов’язково супроводжувати до району, щоб там ввели потрібні ін’єкції.
— Бувало й так, що повернувшись до села, із машини ще не вийшли, а мені ведуть ще одного покусаного і кажуть: “Повертайся до району, тільки з новим пасажиром”, — посміхаючись, пригадує медична сестра.
Сьогодні це все вже історія у житті медсестри, яка сповнила її мудрістю, а прекрасну усмішку – особливим блиском в очах.
— За стільки часу дійшла висновку, що любов до роботи багато у чому залежить від колективу, у якому доводиться працювати, де один одного виручають, допомагають, підказують, де всі працюють як один добре налагоджений організм. Саме до такого колективу у фізіотерапевтичному відділенні міської лікарні пощастило мені потрапити у травні рівно 25 років тому. Тож вітаю всіх колег із професійним святом, щоб кожен із них ще багато років творив свою професійну історію!
