Рівненська медсестра: про виклики у села, угорську медицину та пробірки

Дружина військового льотчика-винищувача переїжджала за чоловіком з одного міста в інше, навіть за кордоном працювала. Перший професійний досвід ще тоді 19-річна Людмила отримувала одразу у трьох селах Тульчинського району на Вінниччині, куди її направили після закінчення Вінницького медучилища.

— Часто на виклики ходила пішки, між селами діставалась попуткою, або ж доводилось просити у селі людей, які мали авто, щоб підвезли, щоб когось врятувати чи у пологовий доправити. Тоді через це плакала, — пригадує сьогодні медична сестра фізіотерапевтичного відділення Рівненської міської лікарні Людмила Чегодаєва.

Пропрацювавши два роки у Рівному, молода сім’я переїхала до Будапешта (Угорщина), де Людмила три роки працювала у госпіталі.

— В Угорщині медицина відрізнялась від радянської. Там молоді фахівці дуже дивувались, коли побачили на спині нашого солдата сліди від банок, якими у Союзі лікували запалення легенів.

Пізніше доля завела подружжя до обласного центру у Казахстані, де до лікарні навіть вода не була підведена, тож медикам із тазиками доводилось носитись. Морально важко було лікувати немовлят. Непросто було бачити, коли вони вмирали.

— У цій країні дуже великий контраст температури, тож взимку часто було 36 градусів морозу, а влітку всі потерпали від 36-градусної спеки. Нерідко у морози скраплений газ перемерзав у трубах і всі обігрівалися електричними приладами. Саме тому електромережа часто не витримувала перевантажень й доводилось жити при свічках, а зігріватись шубою, у якій лягали спати.

У Казахстані у молодій сім’ї народились двоє дітей — Андрійко та Наталочка. Коли синочку йшов п’ятий рік, а донечці виповнилось лише два, Людмила Афанасівна лишилась без чоловіка. Його зухвало забрала війна в Афганістані. Сьогодні її діти стали шанованими людьми, однак професію медика вони не обрали, адже бачили щовечора мамину втому. Вони — її сьогоднішня надія, а втіхою люблячій мамі стала радість спілкування з онуком.

Серед професійних труднощів медсестра пригадує й багато кумедних випадків.

Одного разу, замінюючи дезінфектора, Людмила Афанасівна повинна була обстежити сім’ю, з якої госпіталізували хворого з дизентерією. Заставши вдома лише бабусю, передала їй пробірки для кожного члена сім’ї, попередивши, чим їх потрібно наповнити.

Медсестра пригадує, що у сім’ї тоді “перестаралися” із наповненням пробірок. Доправляти ті пробірки довелося попуткою у спеку. Різкий запах цього багажу нагло поширювався салоном машини. Тоді зніяковіла медсестра попросила зупинити машину, сіла на узбіччі й заплакала.

Крім того, у селі до фельдшера за допомогою йшли люди, покусані собаками. За правилами їх потрібно було обов’язково супроводжувати до району, щоб там ввели потрібні ін’єкції.
— Бувало й так, що повернувшись до села, із машини ще не вийшли, а мені ведуть ще одного покусаного і кажуть: “Повертайся до району, тільки з новим пасажиром”, — посміхаючись, пригадує медична сестра.

Сьогодні це все вже історія у житті медсестри, яка сповнила її мудрістю, а прекрасну усмішку – особливим блиском в очах.

— За стільки часу дійшла висновку, що любов до роботи багато у чому залежить від колективу, у якому доводиться працювати, де один одного виручають, допомагають, підказують, де всі працюють як один добре налагоджений організм. Саме до такого колективу у фізіотерапевтичному відділенні міської лікарні пощастило мені потрапити у травні рівно 25 років тому. Тож вітаю всіх колег із професійним святом, щоб кожен із них ще багато років творив свою професійну історію!

Loading

Не пропускайте важливі новини Рівненщини Читайте ОГО у Google News
Підписатися
Поділитися:

Головні новини

Прокрутка до верху