У вишиванки Лариса Червоній закохалася завдяки своєму чоловікові, покійному Василеві Червонію. Саме він надихнув її та допоміг розкрити небачений доти талант.
– Мій чоловік дуже любив вишиванки, які створювали для нього професійні майстрині. У якийсь період свого життя почав одягати їх щодня. Тоді я й подумала, що могла б й сама вишивати для чоловіка сорочки, адже вже мала досвід оздоблення окремих деталей одягу (комірці, рукави), – пригадує пані Лариса.
Нині у колекції пані Лариси кілька десятків чоловічих і жіночих сорочок. Щоправда, у власному гардеробі має небагато — дві сорочки з довгими рукавами та одну з короткими. Над однією вишиванкою майстриня працює від двох тижнів до місяця, залежно від складності візерунка. Більш складний малюнок вдається викласти нитками за два місяці.
П’ять років тому захопилася вишиванням й Лілія Куницька. І хоч сьогодні вона вже достатньо досвідчена майстриня, втім вважає, що рівня сестри ще не досягла.
— Мені ще багато треба вчитися, щоб стати таким професіоналом, як вона, — розповідає пані Лілія.
— Люблю вишивати сорочки, стилізовані під сучасні, щоб їх могла носити молодь з джинсами чи спідницями. Мені приємно, коли люди носять вишиванки у повсякденному житті, а не одягають лише на свята. Це дуже красиво. Адже вишита сорочка — не просто одяг. Це символіка українського народу, оберіг для людини. Коли її вишиваю, продумую кожну деталь візерунка, який підбираю індивідуально для кожного. І це надзвичайно прикро, коли хтось, маючи гарні вишиті речі, тримає їх у шафі. Мені подобається, коли на сорочці багато візерунка. Щоб рукава, наприклад, були повністю вишиті. Саме в такому стилі я й створюю свої сорочки.
Дізнатися більше про рівненських майстринь та переглянути фотографії їхніх робіт можна у проекті “Handmade по-рівненськи”
