Господар каже, що придбав “залізного птаха”, щоби здійснити свою дитячу мрію — літати. Але, окрім засобу для споглядання Рівного з височини, гелікоптер — це ще й неабияка можливість для розвитку бізнесу.
— Пане Юрію, чому це раптом вам захотілося придбати саме гелікоптер?
— Я все життя був спортсменом – тренером з мотокросу у ДТСААФі. Та через вік вже не можу собі дозволити ганяти на мотоциклі – фізична форма, звісно, не та. Але чогось такого все одно хотілося. Ось я і вирішив – не можна на мотоциклі, то буду на гелікоптері. Взагалі я з дитинства хотів літати, але не вийшло. Так що мрії мої здійснилися лише тепер.
Хоча щодо цього вертольота у мене зовсім інші плани — хочу створити невеличку авіакомпанію на два-три гелікоптери. Тому перший — лише пробна куля. І ми вже маємо комерційні пропозиції і з Києва, і з Рівного, і з інших регіонів. З допомогою гелікоптера дуже зручно обслуговувати нафтопроводи, газові мережі, простежувати магістралі. Можна використовувати цей транспорт у медичних цілях. Скажімо, доправити хворого у клініку до Києва займе трохи більше, аніж півтори години. Можна задіяти гелікоптер і як авіапатруль – охороняти ліс, відслідковувати пожежі тощо. Та й серед рівненських бізнесменів, думаю, знайдуться люди, кому треба буде, наприклад, терміново дістатися до Харкова чи, скажімо, у Закарпаття і того ж дня повернутися назад.
— Дружина не казала, що купуєте задорогі чоловічі іграшки?
— Спочатку ніби пробувала, але потім звикла. Знає, що я трохи ненормальний (сміється).
— І дороге це задоволення — польоти?
— Комерційна година польоту гелікоптером такого класу коштує 400-500 доларів. Сама ж машина – майже півмільйона.
— Літаєте сам?
— Я вмію керувати, але користуюся послугами пілота, оскільки не маю ліцензії.
— Самому отримати ліцензію не хочеться?
— Звичайно хочеться. Обов’язково пройду спеціальне навчання, щоб літати самому. І те, що у мене вже є вертоліт, суттєво здешевить цей процес. Адже щоб отримати ліцензію, треба налітати здається 40 годин. Орендувати машину обійдеться приблизно 500 доларів за годину, мені ж доведеться лише купувати пальне.
— Для польотів потрібні якісь спеціальні дозволи?
— Так, обов’язково. Не можна піднятися в повітря без офіційних дозволів спеціальних контролюючих служб. Якщо політ терміновий, то дозвіл отримати можна за 2-3 години. Якщо ж не горить, то заявку можна подати за добу. Ці заявки безкоштовні, але якщо сідати в аеропорту, то це коштуватиме певних грошей.
— Розкажіть, будь ласка, з чого ви починали бізнес?
— Ще за часів моєї роботи у спорті (я працював тренером із мотокросу) доводилося частенько їздити за кордон, заводив нові знайомства, з’являлися певні спільні інтереси, а згодом почали говорити й про бізнес. І коли Союз розвалився, то спортивні контакти стали бізнесовими. Свою справу я тоді розпочав з “Азоту” – продавав його продукцію. А нині завод практично перейшов у приватні руки і сам дбає про збут своєї продукції, то я і видійшов від колишніх справ.
— А чим нині займається людина, що може собі дозволити придбати гелікоптер?
— Маю певну нерухомість, вона нині приносить немаленькі гроші. Займаюсь митно-брокерською діяльністю (маю фірму “ЮРІ”), разом з колегами організовуємо поставки нафтопродуктів, співпрацюємо з найбільшими дилерами, такими як, наприклад, “Галнафтогаз”.
— Вас можна назвати олігархом?
— Ні, ніякий я не олігарх! Звичайна людина. І той же вертоліт частково куплений у кредит. Ми прорахували, що за 2-3 роки він повністю окупить себе. Є люди, які все життя складають гроші у панчоху, а я не бачу у цьому сенсу, мене це не надихає.
— Кажуть, добре було займатися бізнесом років 10-15 тому, коли була неорана цілина, а нині усе значно складніше…
— Певно що складніше – сто відсотків. Раніше усе складалося легше, простіше, маржа була набагато більша. Тоді можна було торгувати будь-чим, хоч фуфайками. Раніше діяла централізована система доставки. А ті люди, що працювали на заводі постачальниками, чекали рознарядки отримати, скажімо, три тисячі фуфайок і роздати їх на заводі. Якщо ж рознарядка не надходила, кожен сидів і чекав з моря погоди. Тож ті, хто трохи ворушився, приходили на заводи і казали: у мене є фуфайки. І мали на тому заробіток. Зараз такий бізнес вже відмер, кожен мусить шукати свою нішу.
— І от – порадьте початківцям – за умов такої перенасиченості ринку, чи можна розпочати власну справу і довести її до серйозного рівня?
— Зараз це складніше, але немає нічого неможливого. Америка теж переживала різні часи — і золоту лихоманку, і велику депресію, але ж там були і є серйозні бізнесмени. Пам’ятаєте, Генрі Форд свого часу сказав: не питайте мене, як я заробив свій перший мільйон, а за все інше можу відзвітуватися, за кожну копійку. Так було на Заході, так було і у нас — кожен займався чим тільки міг, аби заробити.
— То розкажіть про свій перший мільйон!
— У мене поки що немає цього першого мільйона, тому я не можу про нього розповісти. Звичайно, якщо порахувати усі статки – нерухомість, машини і так далі, певні гроші наберуться. Але ситуація така, що у мене немає вільного капіталу.
— Що вважаєте своїм найбільшим досягненням?
— Ух, які питання… Те, що я живу, що у мене все нормально, і я ні на що не скаржуся. Навіть коли трапляються складнощі, то думаю, як їх здолати, а не шукаю винних. Досягнення — це те, що у мене є дружина, син, будинок. Кажуть, що чоловік має збудувати дім. Я вже збудував не один, тож можу пишатися і цим. Думаю, що в житті вже реалізувався.
— А спортом досі цікавитесь?
— З дитинства займався боксом. Трохи пізніше зацікавився мотоспортом. Був навіть тренером рівненської команди. Не заради похвальби, але скажу, коли я займався командою, мої спортмени були у п’ятірці кращих в Україні, тоді як до того Рівне вище 20-х місць не піднімалося. Я також збудував трасу, що за будинком культури “Хімік” – ми там змагання проводили. Але після розвалу Союзу відійшов від цього всього.
— Бокс знадобився у житті?
— Дуже знадобився. Не в тому сенсі, що доводилося кулаками відстоювати свої права, просто бокс виховує волю, цілеспрямованість і наполегливість. Та й мотоспорт теж. Це мені і допомогло досягнути чогось у житті, бо виріс я без батька. Мама виховувала нас чотирьох братів, і жилося нам доволі сутужно.
— Розкажіть, будь ласка, про свою сім’ю. Як давно ви одружені?
— 25 років. Із дружиною познайомився дуже цікаво. Я працював водієм на КамАЗі і якось їхав з Нафтокамська, а у Чернігові перепинив мене міліціонер. Тоді було розповсюджене таке явище, як попутні вантажі — марудна справа, і часу забирала купу. Ну, думаю, попав. А він каже: візьмеш двох дівчат до Києва? Та хоч повний кузов, кажу. Дівчата виявилися рівнянками, які у Чернігові практику проходили. Так з Тамарою і познайомилися. А потім у Рівному знову її знайшов і все закрутилось.
— Чим займається ваш син?
— Юрій навчається на четвертому курсі економічного факультету “водного”.
— Не відпустили далеко на навчання?
— Певно, що він хотів до Києва, але тут вже, мабуть, мій егоїзм зіграв — я наполіг, щоби він залишився в Рівному.
— Ви і до справи його плануєте залучити?
— Звичайно. Я вже хочу від усього цього відійти, мені цікавіше полюванням займатися. Таке задоволення! Ми з друзями створили мисливське господарство, де не лише полюємо за дичиною, а й розводимо її, годуємо. Це господарство — “Стіжок” — займає сім з половиною тисяч гектарів у Тернопільській області. Там прекрасні місця — Кременецький кряж. Зараз будуємо базу відпочинку. Щораз не можу дочекатися п’ятниці, щоб поїхати туди. Це раніше думалось: як би то заробити більше! А тепер цінності зовсім інші. Ось хочу церкву відбудувати. Там, поблизу мого господарства у селі Антонівка колись за загадкових обставин згоріла церква – один фундамент лишився. Хочу її відновити.
