80-річчя зустрів на роботі
Неупереджене ставлення до своїх пацієнтів, здоровий спосіб життя та тверезе мислення дало змогу заслуженому лікарю України зустріти свій 80-й ювілей на роботі. Відтоді як Петро Сергійович переїхав до Костополя у 60-х роках, у лікарні району з’явилось зразкове хірургічне відділення.
— У ті часи самі ж лікарі робили ремонт відділень, а поранившись, самі собі надавали першу медичну допомогу, — розповідає лікар, показуючи слід глибоко раненого склом плеча. — Лікарі мого покоління не вагаючись вирушали пішки за десяток кілометрів, щоб надати допомогу хворому.
— Розуміти та співчувати бідноті допомагала пережита нужденність у юності. Ще у 1945 році батьків примусово виселили з Польщі, спаливши їх щойно збудований будинок.
Петро Сергійович був наймолодшим серед трьох синів, а медицину відомий хірург обрав невипадково. Тоді на весь повіт у Польщі був лише один лікар. Навчатись юному Петрові довелося спочатку польською, а пізніше українською та російською мовами. Трійка із російської при вступі до Львівського медичного інституту не давала права на стипендію, то ж була потреба підробляти. Дізнавшись, що молодий студент пропускає заняття через роботу, тепер уже покійний професор Гончаренко забрав Петра Сергійовича працювати на кафедру медінституту.
Не відходив п’ять діб від пацієнта
Після навчання у 1957 році молодого медика відправили працювати хірургом до Зарічного, де тоді було лише три лікаря. Туди діставались лише літаками “кукурузниками”.
—Одразу як приїхав, потрібно було робити операцію кесаревого розтину, — пригадує хірург свій перший робочий день. — Неймовірно страшно було вперше оперувати без старшого наставника. Роботу анестезіолога виконувала санітарка, вона ж перегортала сторінки підручника, за яким робив ту операцію. Тоді й не здогадувався, що робитиму це до 80 років і проведу близько 20 тисяч операцій.
— Кожного разу, як виходив з операційної й говорив: “Житиме!”, спадало велике напруження. Такого сплеску емоцій не приносить жодне хобі, — переконаний шанований в області хірург. — Якби я не прийшов у лікарню в суботу чи неділю, то до вечора не витримав би. Вдавалося виходжувати, здавалося б, уже безнадійних пацієнтів.
— Унікальним випадком і досі вважають порятунок тракториста із села Пісків Костопільського району, який живе ще й сьогодні. Бідолаха втрапив під комбайн, де його добряче порубало. У травмованого була відкрита грудна клітка, випав кишечник. Після того, як усе йому вправив, п’ять днів не відходив від нього. Пізніше, розітнувши череп, ще й гематому у нього вдалося видалити. Коли того чоловіка “поставив на ноги”, то хірурги у Рівному запитували, як мені це вдалося? А я просто не відходив від хворого, — пояснював їм лікар.
Династія лікарів
Щасливий Петро Коза не лише в професії, а й у сімейному житті.
— Нам вдалося виростити цілу династію. Сьогодні маємо третє покоління медпрацівників, — каже дружина, заслужений лікар України, відомий педіатр Ніна Коза. — Донька Ірина сьогодні кандидат медичних наук. Наш зять теж переймав досвід у Петра Сергійовича і працює у Львові. Вже й онук закінчив інтернатуру та й дружина його медик.
Пригадують, як донька Ірина навіть дивувалась, коли тато й мама раніше з роботи приходили.
Внесок лікаря-гуманіста, напрочуд інтелігентної людини у розвиток хірургії на Рівненщині важко переоцінити. Рятуючи життя часто близьких багатьом читачам людей, він створив свою хірургічну школу, яка продовжує успішно працювати й після його практики. Сьогодні свою популярність Петро Сергійович жартома пояснює: “Знаєте, чому мене всі знають? Тому, що в мене прізвище таке — КОЗА” 🙂
