Молоді і талановиті близнючки Анастасія і Катерина Самчук розповіли про будні звичайного, на перший погляд, міма. Тяжкі і наполегливі тренування, як наслідок — нестача звичайного людського спілкування, і це далеко не всі “цікавинки” зовсім не жіночого захоплення.
— Як прийшли до такого неординарного і зовсім, здавалося б, не жіночого заняття? З чого починали і скільки вже займаєтесь пантомімою?
Катерина: Усе почалось після вступу в РДГУ на кафедру театральної режисури. У нас там був один такий предмет цікавий — пластика у виставі, сценічний рух. Після перших занять ми зрозуміли, що отримуємо від цього величезне задоволення. До того ж викладач побачив у нас завдатки і ми вирішили їх розвивати. Нас запросили до театру вільної пластики “Яблуко”, який діяв на той момент при університеті. Почали займатись у позаурочний час, тренувались, словом, розвивались. Зараз, на жаль, цей театр призупинив свою роботу.
Анастасія: От власне через це в жовтні 2008 року ми вирішили створити свій мімдует і займатись окремо. Найбільше уваги приділяли пластиці та пантомімі. Це заняття, яке завжди приносило нам задоволення.
— За цей час встигли себе показати?
Анастасія: Так, ми їздили по фестивалях, деякі проводились у нас в Рівному. На одному фестивалі “Співогрань” у жовтні 2010-го, який проходив у Феодосії, вибороли перемогу у номінації “Найкращий дует” і взяли першу премію. То взагалі був наш перший фестиваль, до якого ми плідно працювали.
Катерина: Ми були до того на аматорських фестивалях. А виступ у Феодосії був нашим дебютом.
— Як поставились батьки до такого неординарного заняття своїх доньок?
Катерина: Батьки — це взагалі перші глядачі та критики. Коли вже придумано номер, все відпрацьовано, то перші, хто його бачать, то, звичайно, наші батьки. Створюємо такий собі театр у себе вдома, вмикаємо фонограму, вдягаємо костюми та показуємо вже готовий “продукт”. Дивляться і говорять все прямо. Суворі, але справедливі критики.
— Викладачі підтримали?
Анастасія: Наш художній керівник Володимир Олександрович Богатирьов нас взагалі дуже підтримує. Він сам досить-таки неординарна і цікава особистість. Пам’ятаю один випадок. Ми презентували в групі наш новий номер “Dreamer”, і от він нам підказує, що в самому номері не було надзавдання. От він власне так нам і допоміг, і допомагав неодноразово.
— Що у самих тренуваннях найважче?
Анастасія: Коли ми з Катериною довго працюємо або тренуємось, зазвичай це приблизно дві години мовчання, то після того, як знімаємо грим, розуміємо, що нам не вистачає спілкування.
Катерина: Тобто міміка обличчя працює, не можна сказати, що тобі болить обличчя, просто ти йдеш і розумієш, що після двох годин мовчання ти потребуєш звичайної розмови. От ми приходимо додому, садимо біля себе подруг і починаємо говорити. Це, мабуть, найбільш специфічна робота.
— Скільки потрібно тренуватись, щоб зробити півгодинний виступ?
Анастасія: Кожен номер складається з семи хвилин. А над одним номером можемо працювати близько місяця.
Катерина: А ще до того, як працювати над самим сюжетом, ми можемо думати два роки. Взагалі такі речі народжуються не одразу. Є навіть номери, які нам сняться. Був один такий випадок. Ми дуже довго готувались на фестиваль “Творча валіза”, який проходив у нас в Рівному. Знали, що хочемо показати, але не знали конкретно як. Ідея вже була і досить-таки цікава, просто склалось так, що ми точно не уявляли, як це донести до глядача. І от власне одного ранку прокидаюсь і розумію, що мені наснилось декілька рухів. Я розказала це Насті, і у нас вийшов дуже цікавий номер. Причому, таке траплялось з нами двічі. Мені снився наш виступ і ми вже власне після цього втілювали його в життя.
Анастасія: Це так містично. Але знову ж таки, саме це й показало нашу любов до цієї професії і величезне бажання цим займатись.
— Дівчата, ви досить часто говорите про те, що це ваша професія. Чи реально взагалі в Україні, в Рівному зокрема, заробляти виступами собі на життя?
Катерина: Звичайно реально, але в різних регіонах це ціниться по-різному. Наприклад, у нас на Хмельниччині такого взагалі не сприймають. У Рівному ж навпаки — наші виступи сприймають “на ура!”. Скільки працюємо на різних відкриттях, люди досить цікаво нас сприймають, часто чуємо приємні відгуки, що й підсилює бажання далі займатись пантомімою.
— Часто запрошують на виступи? Коли отримали свій перший гонорар?
Анастасія: Запрошують часто. Перший виступ був скажемо так “халтурою” (сміється). За нього ми отримали по 250 гривень кожна. На той момент то в принципі були нормальні гроші. І взагалі приємно було від того, що тобі приносить задоволення те, що ти робиш, а гроші лише підсолоджували момент. Не пам’ятаємо, на що його витратили, на щось несуттєве. Вже на 8 Березня цього року працювали в нових костюмах за гонорар, який отримали після виступу на святкуванні дня народження “Гавани”.
Катерина: Якщо чесно, ми приємно дивуємось, коли нам дзвонять і запрошують на виступи. Спочатку дивувались, звідки про нас дізнаються. Але насправді це дуже приємно.
— Сприймаєте це як захоплення, чи вже остаточно вирішили пов’язати з цим своє життя?
Катерина: Взагалі, це така професія, якою можна займатись до якогось визначеного віку. Тобто ще, можливо, років десять можна буде цим займатись, але й це не факт. Тобто вибрати це головною професією ми з Настею не плануємо. Це просто як поклик душі, своєрідне хобі. Ясна річ, підзаробіток, який приносить задоволення.
Анастасія: Особисто я була дуже задоволена, якби в нас була власна студія, де ми могли б навчати дітей. Це було б взагалі супер. Це, мабуть, одна з наших найзаповітніших мрій. Навіть не те, щоб мрій, а якихось таких надзавдань. Я цим займалася б усе життя.
