Усіх підняли по тривозі
Уродженець білоруського міста Вітебськ Лев Ісайович Левін, ставши військовим, пішов стопами батька — литовського червоноармійця.
Лева призвали до армії 3 січня 1942-го року. На той час він перебував в евакуації. Хлопець встиг закінчити 10 класів школи. Працював завідуючим бібліотеки у колгоспі. Потім — фінагентом.
— Потрапив у кулеметну роту. Одного разу викликав капітан і запитав про мою освіту. Кажу: “Середня”. Виявилось, що приїхали люди з Одеського училища. Вони евакуйовували в Свердловську область і шукали грамотних людей. Після розмови з капітаном прибув у штаб дивізії, а там людей 800! Усі старослужащі. Освіти у них не було, хоча в армії служили уже кілька років. Більшість із них одразу відіслали. На нас чекав відбір. Завдання були нескладні, я їх швидко зробив. Після цього відбору залишили 80 чоловік. Потім була медкомісія і мене разом іще з 40 чоловіками відібрали для навчання, — пригадує події тих років Лев Ісайович.
Після навчання в училищі у Свердловській області юнак потрапив в артилерійський дивізіон інструментальної розвідки. У серпні усіх людей підняли по тривозі. Почалися бої за Сталінград.
— Нам сказали, що прийшло розпорядження з Москви направити нас у частину, яка призначалась для формування на Уралі, — розповідає чоловік. — Разом з іншими артилеристами потрапив у 193 дивізію 384 артполка під керівництвом 1-го дивізіону розвідником. Ми вирушили у Сталінград.
Запеклі бої
“Літом 1942-го року, — пише у своїх спогадах Лев Левін, — провівши широкомасштабні наступи у Південо-Західному напрямку Радянсько-Германського фронту, фашистські війська, силами 2-ї та 6-ї польових Армій, 4-ї танкової Армії німецьких військ, і Другої Угорської Армії, прорвали оборону військ Південно-Західного напрямку, вийшли до Дону і створили реальну загрозу прориву до Волги і Кавказу.
Невдачі у Криму, під Харковом, Воронежем і в Донбасі негативно вплинули на боєздатність наших військ. З’явились випадки паніки, боягузості, порушення дисципліни і військового порядку. Ці явища неабияк занепокоїли керівництво країни.
28 липня 1942 року Наркомом Оборони був виданий указ №227, у якому була сформована вимога військам: “Ні кроку назад!”…
Для наших військ почались запеклі бої у Сталінградському напрямку”….
Забезпечення продуктами та речами під час Сталінградської битви відбувалось уночі.
— Пароходами привозили їжу, бойові припаси. Навіть шоколад був. Після Сталінграда на війні ми голодували, рубали на шматки вбитих коней і варили цю бурду разом із кукурудзяною кашею. Через таке харчування втратив зуби. Пізніше потрапив на Донбас. Тоді у нас з’явилися американські, такі жовті, черевики і різноманітне обмундирування, імпортні консерви. Знаєте, після Сталінграда я вже нічого не боявся. Тоді отримав поранення і потрапив у шпиталь, — веде далі свою розповідь Лев Ісайович.
Радісну звістку про перемогу зустрів у Чкаловському училищі зенітної артилерії.
“Пам’ятаю лише важкі моменти”
Закінчив училище з відзнакою Лев Левін поїхав у Південну групу військ до румунського міста Констанца, а звідти потрапив у Болгарію.
Потім доля закинула старшого офіцера батареї на курси замполітів у Київ. Там чоловік одружився і переїхав із жінкою в Алчевськ, де прожив 14 років, відслуживши від лейтенанта до майора. Ще кілька років — і Лев Ісайович полковник.
Нічого хорошого про війну Лев Левін згадати не може. У когось були романтичні зустрічі, а він у цей час малював карти місцевості.
— Не було можливості заводити з кимось дружбу, адже був у розвідці, весь час попереду з піхотою. Були випадки, коли між чоловіками та жінками виникали романи, бо в той час уже призивали і жінок. Проте я цього не розумів і досі не розумію, — каже чоловік. — Пам’ятаю тільки важкі моменти. Один із них трапився у Польщі. Німці відступали і ситуація така, що артилерія на нас же нанесла удар. Загинуло дуже багато людей. Це було жахливо…
Нині Лев Левін член Комітету Міжнародної Української Спілки учасників війни. Інколи спілкується з іншими ветеранами, які живуть у Рівному, читає історичні книги. Захоплюється чоловік творчістю сатиричного поета Ігоря Губермана, який вражає ветерана своїм гумором.
Полковник у відставці дуже сумує за своїм військовим товаришем Аркадієм Абушевичем, який помер у березні цього року. Він був головою Організації ветеранів України Рівного.
— Ми з ним багато спілкувались. Він був найбільш освіченою людиною з-поміж нас, дуже розумний. Був начальником управління штабу армії. Другої такої людини не було, — з болем говорить чоловік, дивлячись на фотографію свого друга.
