Від своїх усе приховували
У 1987 році, коли Георгій працював ліквідатором на Чорнобильській атомній електростанції, йому було 34 роки. Нині, вже 58-річний чоловік, батько двох дітей та дідусь, дивується, що після 25-ти років після трагедії ще почувається зовсім непогано.
— Адже більшості з тих, хто разом зі мною були у зоні зараження, вже немає серед живих, — ділиться Георгій Іванович. — Разом з іншими молодими хлопцями ми проводили дезактивацію. Тож довелося побачити чимало жахіть. Радіацію – ні відчути, ні помацати неможливо, а найстрашніше те, що тоді ніхто й уявити не міг, із якою небезпекою зіткнувся.
Аварія застала Георгія Березу за три з половиною тисячі кілометрів від рідного дому — аж у Лівії, де працював на будівництві військових об’єктів.
— Після закінчення школи навчався у Корецькому професійно-технічному училищі, згодом закінчив ще й Сарненське професійно-технічне училище, звідти одразу в армію. Вже незабаром потрапив у Лівію, — згадує чоловік. — На той момент про різке підвищення рівня радіації вже знали і в кількох країнах Західної Європи. Нас також повідомили про те, що сталось на Батьківщині, а тим часом в Україні навпаки — від своїх людей все ретельно приховували.
Невдовзі чоловік повернувся додому, у Рівне.
— Згодом отримав повістку про проходження медкомісії, а звідти вже забрали у Чорнобиль, — веде далі пан Георгій. — Сім’я дуже переживала, адже на той час я вже був батьком двох дітей. Сину було 10 років, доньці — три.
Бачиш безлюдне і мертве місто
— У 30-кілометровій зоні зараження я перебував 48 діб. Перші враження від побаченого пам’ятаю й досі. Коли їдеш — і нікого ніде немає — це дико і моторошно, тільки порожні будинки. Перед собою бачиш безлюдне і мертве місто. Прикро, що такі чудові місця стали не лише мертвою зоною, а й місцем, де радіація знищила здоров’я тих, хто там був.
Наслідки перебування в активній зоні радіаційного забруднення не змусило довго чекати і Георгія Івановича — чимала доза опромінення, втрата здоров’я, група інвалідності. Чоловік впевнений: низка хвороб, якими рясніє лікарняна картка, спричинені саме впливом радіації.
Чорнобиль дав своє. Але, попри це, пан Георгій залишається оптимістично усміхненим, доброзичливим та вірить, що таких катастроф більше не буде. Навіть уже будучи на пенсії, Георгій Іванович освоїв ще одну професію — електрозварювальника.
Нині Георгій Береза уже на пенсії. До Чорнобиля більше ні разу не їздив — ні на роботу, ні на екскурсію. Каже, та страшна картина в очах і досі. І сниться не один раз. Зі своїми колегами-ліквідаторами щороку зустрічається на річницю аварії. Згадують минуле, поминають померлих.
Аби домогтися виплат — до суду
— Сьогодні держава відвернулась від проблем чорнобильців-ліквідаторів і залишила їх сам-на-сам з мінімальною соціальною допомогою, скороченням фінансування чорнобильських програм. Пенсії по інвалідності не вистачає навіть на потрібні ліки. Саме тому доводиться шукати шляхів заробітку, — пояснює чоловік. — Для цих людей, що пожертвували власним здоров’ям заради порятунку інших, а дехто розплатився і власним молодим життям, від держави допомоги небагато. А сили та здоров’я вже не повернеш. Дуже прикро, що для того, аби ліквідатору домогтися виплат пенсії, треба звертатися до суду і вкотре доводити свою правоту.
Утім, життя після аварії, попри труднощі, принесло чимало радості. Разом із люблячою та уважною дружиною Ольгою виховали двох дітей — сина Сергія та доньку Світлану. Підростає дідусева улюблениця — онучка Даринка, а невдовзі у родині чекають поповнення — ще одну внучку або ж онука.
— Думками часто повертаюсь у ті вже далекі дні 25-річної давності, аналізую події, нашу роботу, згадую товаришів. Певен, ми недаремно так вчинили. Дуже хочеться, щоб ті жертви були останніми: щоб більше не повторювались ні Чорнобиль, ні події на японській “Фукусімі-1”, яку нині прирівнюють до ЧАЕС. Щоб ядерна енергія мирно служила людям.
