Романтик у погонах

— Для мене головне — на будь-якій посаді залишитися людиною, — каже Григорій Зарічнюк, — бути просто Гришею, як колись назвав мене батько, бо все решта — воно зовнішнє, і тим нікого не обманеш. Така життєва філософія дає свої плоди: про нового начальника УМВС добре відгукуються і підлеглі, і пересічні рівняни. У розмові полковник справляє враження приязної і на диво відкритої людини, не ховається ані за гучними посадами, ані за званнями. І не боїться показати, що він — не лише строгий начальник та бравий правоохоронець, а й романтична та щира людина.

— Ви вже півроку обіймаєте цю посаду, а отже можете зробити певні підсумки…
— Я завжди жартую, що термін, коли очевидні перші вагомі результати, задумано самою природою — це немов дитину виносити. Я поки працюю лише сім місяців, а отже “дитина” ще “недоношена”. Зрозуміло, що не все вдалося (бо якби все було так, як гадається, навіть нецікаво було б) і проблеми таки є. І найперша, з якою довелося боротися і яку ми ще не подолали, це кадри. З моменту мого призначення за чотири дні звільнилося майже півтисячі осіб. Тому, зрозуміло, що закрити таку “пробоїну” у кадрах за один день неможливо. Коли до нас прийшли за направленнями випускники навчальних закладів, ми набрали 67 чоловік, а це, як розумієте, недостатньо. Так що кадрова проблема залишається актуальною. Ну а поки вона не вирішена, ми не можемо повноцінно виконувати покладені на міліцію завдання.
— Пригадую, коли вас призначали на посаду начальника управління, то виник не дуже приємний конфлікт із головою облдержадміністрації Василем Червонієм. Ви вже знайшли спільну мову?
— Я людина неконфліктна, тому ворогувати з Василем Михайловичем не міг би хоча б тому, що особисто його не знав. Ті претензії, які він свого часу висував на мою адресу, не знайшли підтвердження. А самому ставати на стезю звинувачень і образ я не хотів, бо це нижче моєї гідності. Я живу за правилом: “Не судіть, і не судимі будете”. Бо зрештою, життя все розставить на свої місця, і буде видно, хто правий, а хто винний.
— Тобто нині у вас нормальні робочі стосунки?
— Так. Розумієте, я юрист, і перш за все виконую норми закону, навіть якщо це комусь і не подобається. Яка різниця — яка влада: нова чи стара? Є закон, і саме він має бути у суспільстві найголовнішим.
— Розкажіть, будь ласка, як ви прийшли у лави міліції.
— Випадково. Я летів із Красноярського краю додому, на Рівненщину, бо захворів мій батько. До Львова діставався літаком, а далі — поїздом. І в поїзді “Львів-Рівне” познайомився із замполітом (як раніше казали) лінійного відділу (це спеціальний підрозділ міліції, що гарантує безпеку пасажирів залізничного транспорту – авт.). Ми розговорились, а він і каже: якщо колись буде потреба, чи надумаєш щось міняти у житті – звертайся. Тоді я був начальником поїзда “Абакан-Москва”, а потім таки вирішив піти у міліцію. Спочатку спробував влаштуватися на Ковельській дільниці, але не судилося. А от на Рівненщині пощастило. Згодом зрозумів: робота в міліції, робота з людьми — це моє покликання.
— А в дитинстві ви ким хотіли стати?
— Спочатку — лісником. Я виріс у Гощанському районі і жив поблизу лісу. Природу люблю й досі, і як маю можливість побродити по лісу – мов на світ народжуюсь. Друге усвідомлене бажання теж вдалося втілити у життя, я навіть працював на Харківському моторобудівному заводі на конвеєрі. Отам і звик до строгого розпорядку і графіка — бо як конвеєр увімкнули, в обід зробили перерву, щоб поїсти — і до вечора. Відтоді, я, немов робоча конячка, і впрягся у серйозну роботу.
— Як ви ставитеся до того, що телебачення частенько робить героїв не з правоохоронців, а навпаки — із злочинців?
— Були часи, десь приблизно у 90-ті роки, коли із злочинців робили героїв. Тоді й у місті злочинність була значно вищою — діяло дев’ять злочинних угруповань, які ворогували між собою. Для боротьби з ними було створено УБОЗ (управління з боротьби з організованою злочинністю), і згодом вони були ліквідовані. Тепер же такого практично немає. А взагалі мушу сказати, що в кожній державі така злочинність, яка вигідна самій державі. Що ж до фільмів, що пропагують насильство та кримінал, я до них ставлюся негативно, бо вони не приносять нічого доброго. Наші колишні “радянські” фільми значно ближчі і до душі, і до нашої ментальності.
— Наскільки ж відрізняються реальний робочий день працівника міліції, і образ, сформований телебаченням?
— На екрані не покажеш усього. Наприклад, не покажеш, як правоохоронці ідуть на роботу на 8-9-ту ранку і не знають, коли потраплять додому. А навіть якщо повернулися додому вчасно, то ніхто не має впевненості, що посеред ночі їх не піднімуть з ліжка телефонним дзвінком і не доведеться терміново кудись їхати. Сучасні фільми пропагують дешеву романтику і геройство, на ділі ж воно зовсім не так. Часто буває, що через оці хибні уявлення про роботу правоохоронців молоді люди і не можуть “прижитися “ у міліції, знайти себе. Я переконаний, що краще було б, якби люди спочатку попрацювали у патрульно-постовій службі, побачили, яка вона робота міліціонера, і вже тоді приймали рішення — іти їм вчитися в академію внутрішніх справ, чи ні. Тоді можна було б побачити, на що людина здатна, що їй близьке, та й сам претендент знав би, чого саме хоче.
— У вас, я так розумію, робочий день теж ненормований. Як же до цього ставиться ваша сім’я?
— Вже звикла. Зрештою, я в міліції працюю більше 20 років — хочеш не хочеш, а звикнеш. Звісно, і їм, і мені хочеться проводити більше часу разом, але… Бачимося рідко: коли повертаюсь з роботи, діти вже сплять, лише зранку й спілкуємось, поки збираємось хто на роботу, а хто в школу. Внучка щоранку виходить на балкон, щоб дідові помахати ручкою, як він іде на роботу. А як побачиш малечу, зовсім з іншим настроєм ідеш працювати.
— Прошу, розкажіть більше про свою сім’ю.
— Маю двох дітей — сина та доньку. Син ще ходить у школу, а донька — навчається в РЕГІ. Внучці Дашеньці вже два з половиною рочки. Дружина Валентина, з якою ми вже одружені майже 20 років, працює у науково-медичній бібліотеці завідувачкою відділу інформації.
— Кому ж, на вашу думку, простіше працювати у міліції: холостяку чи людині сімейній?
— Одразу так і не скажеш. Здавалося б, холостяку простіше, бо не доводиться переживати за дружину і дітей, хвилюватися, як вони. Однак з іншої сторони, дуже допомагає усвідомлення того, що на тебе чекає хтось, кому ти не байдужий.
— Ви пам’ятаєте своє перше кохання?
— Скажіть, будь ласка, хто його не пам’ятає? Є речі, які ніколи не забуваються. Перше кохання було ще у школі. Ні, ми не вчилися в одному класі, у різних… Всі ми колись були молодими і когось любили… Якщо зникає любов, зникає сенс у житті.
— Складається враження, що ви людина романтична попри зовнішню суворість, якої вимагає робота?
— Романтиком був, є і хочу залишитися.
— Невже ви такий ідеальний? Вам хоч якісь слабкощі притаманні?
— Звісно. І найголовніша слабкість — це прагнення любити і бути любимим.
— Ви легко закохуєтесь?
— А чому б і ні? Якби не закохувався легко, можливо, мав би лише один шлюб. Але у народі кажуть: не шкодуй за тим, що було, і не гадай, що буде – бережи те, що є.
— Вам, мабуть, доводиться тримати себе “у формі”. Займаєтеся спортом?
— На жаль, лише коли дозволяє час. За роботою не завжди вдається знайти годину-другу на спорт. Але люблю волейбол, люблю ходити пішки. У нас в управлінні працює цілий спортивний комплекс, так що є всі умови, мати б час. У дитинстві любив ходити з дядьком на полювання. Це була своєрідна “школа життя”, бо багато чому навчився і доброму, і не дуже, наприклад, матюкатись (сміється). Хоча, я переконаний, у житті все треба спробувати – все побачити, почути, інакше смаку життя і не відчуєш.
— Вам легко було підніматися кар’єрними сходинками?
— Я ніколи не ставив кар’єру собі за мету, хоча, мабуть, треба бути до певної міри кар’єристом . Коли свого часу мені пропонували підвищення, казав: що я вам поганого зробив (сміється). Насправді, ніколи не ходив “по головах” і не добивався якихось посад.
— Чому ж погодилися на це призначення?
— Мабуть, настав такий час. Протягом своєї роботи в міліції я пройшов усі сходинки — від найнижчої і до керівної посади. Побував “у шкурі” своїх нинішніх підлеглих, відтак знаю специфіку роботи кожного підрозділу. Тому не ставлю фантастичних і непосильних завдань. Хоч і розумію, що всім у будь-якому разі не вгодиш.
— Що, на вашу думку, є запорукою вдалої кар’єри?
— Я скажу так: якщо ти не вмієш любити людей, можеш впевнено ставити хрест на своїй кар’єрі. Розкажу вам по секрету: маю старенький блокнотик, куди записую знакові для себе афоризми чи думки, і коли трапляється якась складна життєва ситуація, перегортаю сторінки і перечитую. То у цей блокнотик я ще замолоду записав своєрідний девіз – висловлювання Арістотеля: “Щоб бути людиною, треба вміти побачити людину в іншому”. А потім, згодом, я “додумав” цю сентенцію — побачити людину, бо кожен хоч у чомусь одному розумніший за мене, і робить в житті хоч щось так, як цього не робить ніхто, і цьому я можу у нього повчитися. І хоча б за це я маю його поважати.

Loading

Не пропускайте важливі новини Рівненщини Читайте ОГО у Google News
Підписатися
Поділитися:

Головні новини

Прокрутка до верху