Що було…
“Спочатку було слово…” — цими рядками з Біблії, мабуть, можна почати й історію створення Народного руху на Рівненщині. Усе почалось з Товариства шанувальників української мови, яке згодом стало основою для створення Народного руху України за перебудову. Власне, доповнення “за перебудову” в назві організації було своєрідною хитрістю. Фактично ж Народний рух провадив роботу з відродження української держави.
До першого осередку Товариства шанувальників української мови, який було створено на “Азоті”, входило кілька чоловік: Василь Червоній, Володимир Сорока, Володимир Захарук, Віктор Данилов, Олександр Мельничук та ін.
— Якщо говорити про початок Руху на Рівненщині, то не можна не згадати осередок Товариства шанувальників української мови, який і став початком Народного руху в нашому краї, — каже член першого осередку Народного руху на Рівненщині Володимир ЗАХАРУК. — В організацію приходили різні люди — люди, які хотіли змін.
Збирались тоді де доведеться: інколи в актових залах підприємств, але найчастіше в парках чи у квартирах.
— Навесні 1989 року ми зібрались у квартирі Євгенії Гладунової, де й організували першу рівненську міську організацію Руху. Пізніше ця організація разом із “Просвітою” боролася за утворення обласної організації, — каже заступник голови Рівненської крайової організації НРУ у 1989 році Олекса НОВАК. — А в липні того ж року ми вже заснували Рівненську обласну організацію Народного руху України.
Оргкомітет, який готував установчі збори Рівненської крайової організації Народного руху України за перебудову, змушений був збиратись у парку над Устею. Радянська система хоч і була ослаблена, КДБ ще пильно слідкувало й загроза арешту чи “проблем на роботі” постійно нависала над активістами.
— Організаційний комітет у березні 1989 року збирався в альтанці на березі річки Устя поблизу вокзалу. Оскільки не можна було знайти жодного приміщення через тотальний контроль правоохоронних органів і влади, — згадує перший голова Рівненської крайової організації НРУ Микола ПОРОВСЬКИЙ. — Там же готували рішення установчої конференції, приймали нових учасників, вели реєстрацію нових осередків.
Але сил, і головне — бажання, у місцевих правоохоронців та директорів рівненських підприємств боротись з рухівськими активістами не виявилось. Були потуги перешкодити, не дати провести установчу конференцію в кінотеатрі “Аврора” (нинішній кіноцентр “Ера” – авт.). Конференція відбулась в “Аврорі” 22 липня 1989 року. Після її завершення кількатисячний натовп людей пішов до Меморіалу Слави, де рухівці провели мітинг. Участь у ньому взяло близько 15 тисяч. Аби протиставити рухівцям інший натовп, комуністи з районів позвозили робітників, які… перейшли на бік мітингувальників.
Ще однією важливою акцією були урочистості на Козацьких могилах того ж таки 1989 року. Тут уперше було піднято синьо-жовтий прапор. Три міліцейські кордони було виставлено, аби не допустити колони рухівців на Козацькі могили. Але зусилля були марні. Кілька сутичок, відірвані ґудзики та рукави, синці й кордони міліції позаду. Туди ж підтягнулись колони з синьо-жовтими прапорами зі Львівщини та Тернопільщини з сотнями синьо-жовтих прапорів. Рух було вже не зупинити…
Що є…
А далі — 24 серпня 1991 року, проголошення незалежності України і нові завдання. Народний рух України загубив у своїй назві “за перебудову” та став реальною політичною партією. Нові реалії вимагали нових рішень. Вибори Президента України показали неготовність рухівців до нових викликів. На противагу Кравчуку не було висунуто єдиного кандидата.
Далі — більше. Почали відколюватись лідери й утворювати свої партії. Люди, які стояли пліч-о-пліч, прориваючи міліцейський кордон перед Козацькими могилами, стали політичними конкурентами. Василь Червоній очолив Народний рух України, а Микола Поровський створив Християнську партію. Віктор Шкуратюк пішов в УНА-УНСО, а Володимир Захарук — у Державну самостійність України.
У 1998 році НРУ пройшов до Верховної Ради, і це був останній самостійний похід у владу. Далі був розкол на НРУ і УНП і в парламент — лише у складі блоків…
Що буде…
У Рівненському академічному музично-драматичному театрі було душно й тісно. У залі — поважні політики й духовенство, чиновники й журналісти, інтелігенція та солдати (яких, мабуть, привели “по рознарядці” – авт.). Зі сцени лунали спогади, заклики й переконання, що Рух ще живий. Але поїзд історії пішов. Пішов, здається, без Руху. Причин такої ситуації багато: чвари, розколи, купування посад і голосів та просто історичні процеси.
Сьогодні у Руху навряд чи вистачить сили взяти тривідсотковий бар’єр. На минулих виборах НРУ йшов у ради в складі блоку “Наша Україна”. Значну підтримку патріотичного електорату мав Василь Червоній. Після його смерті УНП навряд чи втримає свій електорат. Малоймовірно, що його візьме НРУ. Патріотичну нішу вже давно зайняла “Свобода”…
Чим серце заспокоїти…
Уперше цьогоріч, за ініціативою Віктора Ющенка, святкується 20-річчя створення Народного руху України за перебудову на державному рівні. І це правильно — Рух заслужив на відзначення. Історична роль виконана. Україна стала незалежною державою, яка готується відсвяткувати свою вісімнадцяту річницю.
Сьогодні ще існує організація НРУ, але це вже не той Рух, яким він був 20 років тому. Мабуть, правий мій тесть, учасник всіх патріотичних мітингів і акцій Руху у Рівному, який на моє запитання “Чому ви не пішли на святкування?” відповів: “Я своє відходив, зараз інші часи і черга молодих…”
Біля входу в театр стояли люди, чекаючи, коли почнеться урочиста хода. Дощ не вщухав. Люди, відкриваючи парасолі, почали розходитись. Думаючи над тим, що сталось з людьми, які творили Рух ці двадцять років, чомусь згадував рядки з пісні гурту “Машина времени”: “… и каждый пошел своею дорогой, а поезд пошел своей…”
