У студії відомого в Україні та світі фотохудожника Сергія Бусленка не занудьгуєш. Ось туляться одна до одної три грації кілограмів під сто з хвостиком кожна, а тут на тебе дивиться Жириновський у лавровому вінку. Там — русалка виглядає з-за скелі. У якийсь момент навіть не віриться, що це — фотографії, відображення реального світу, а не витвір уяви митця. Сам Сергій такий же різний, як і його мистецтво, — відкритий і щирий, але водночас заглиблений у себе, свою творчість і якісь невідомі підводні далі.
Виживає той, хто зрозумів, що все перевернулося догори ногами
— Оце не можу ніяк визначити, пане Сергію, фотографія — це для вас хобі чи все-таки робота?
— Перш за все, хобі. Але вважаю себе щасливою людиною, бо моє хобі співпадає з професією. Так що я готовий роботі присвячувати увесь свій вільний час. Шкода лише, що у добі 24 години, а то встигав би більше.
— А коли і як ви почали фотографувати?
— Багато людей кажуть, що вони почали фотографувати ще в школі. Я — ні, я почав уже будучи в армії. Спочатку лише для себе, але вже тоді мені це дуже подобалося. І коли в 1985 році хлопці-ентузіасти створили фотоклуб “Час”, став членом цього клубу, і фотографія мене повністю поглинула. Тоді це було моїм хобі, бо працював художником-оформлювачем. Через кілька років хобі стало моєю професією. Хоча на самих початках я ще не знав багатьох нюансів, не знав навіть, як посилати свої роботи на міжнародні виставки. Але було цікаво, і тому я приділяв цьому дуже багато часу.
— Щоб стати таким фахівцем, потрібна спеціальна освіта?
— Я не закінчував жодних спеціальних закладів. Бо якщо раніше і були якісь технікуми, то вони давали лише поверхневі знання, достатні лише для того, щоби працювати фотографом десь у побуткомбінаті, ази далекі від будь-якої творчості. Вчишся ти все життя. Сьогодні взагалі відбулася переоцінка, все перевернулося з ніг на голову, наприклад, з’явилися цифрові технології. І ті люди, які знали лабораторний процес від А до Я, самі робили проявники, вони не встигли за цим поступом і відстали. Сьогодні у фотографію приходять нові люди, які використовують нові технології, ідуть в ногу з часом. Так що “старий” фотограф, якщо він претендує на роль вчителя, повинен знати і всі сучасні нововведення та технічні моменти. Звичайно, нині завдання фотографа певною мірою спростилося. Чому? Тому що зникло найважче — лабораторний процес. Людині не треба облаштовувати лабораторію, мати клопіт із проявниками, їй достатньо володіти баченням, відчуттям кадру, намагатися зловити щось гарне через об’єктив, а готовий кадр можна віддати у будь-яку лабораторію чи скинути на комп’ютер. Технічні можливості просто безмежні. Щоправда, кожен їх по-своєму використовує, хтось намагається створити якусь штучну псевдокрасу, додаючи комп’ютерні ефекти. Тоді живої фотографії стає все менше і менше.
Хочу басейн, щоб не висихали зябра
— Багато фотографів, особливо ще старого гарту, кажуть, що цифрові технології — це маячня. Найкраще старенькі і перевірені часом аналогові камери. А ви чим знімаєте?
— Я знімаю і тим, і тим. Фотографи, які все своє життя поклали на роботу з аналоговою технікою, не можуть змиритися, що технології йдуть вперед, тому і недооцінюють ці нововведення. Спочатку я теж опирався цьому, але зараз визнав: цифрова техніка дає такі можливості, які людині раніше були непідвладні. Скажімо, якщо знімати під водою, то з глибиною освітленість зменшується, і в аналоговій камері немає можливості змінити чутливість плівки, а у цифрової є. Більше того, я можу одразу проконтролювати, як знятий кадр. У наш час швидкого темпу життя аналогові технології перетворюються на розкіш. Але списувати цю техніку ще рано, і професіонали не скоро від неї відмовляться.
— А коли ви вирішили відкрити власну фотостудію?
— Фотостудія працює вже давно. Правда, не у такому вигляді, як зараз. Мені хотілося, щоб люди мали повний сервіс — від зйомки і до друку. Тому взяв кредит і придбав цифрову лабораторію. Звісно, з одного боку, кредит — це мов камінь на нозі, але з іншого — кожен фотограф хоче, щоб у нього була укомплектована студія. Більше того, я би хотів, окрім всього, мати і свій басейн, щоб у підводного фотографа не засихали зябра від сезону до сезону (сміється).
— Чому це раптом надумали знімати під водою?
— 1997 року ми з друзями були у Криму, на мисі Тарханкут — дуже гарне та мальовниче місце. Друзі вже тоді потроху знімали під водою, робили саморобні бокси — на той час це була екзотика. Мені було досить один раз пірнути з маскою та трубкою і подивитися, як себе поводить під водою людина. Це мене вразило і надихнуло. Я не міг залишитися байдужим, бо це просто фантастична стихія, хоч і нібито чужа людині. Це неймовірна студія, де людина може здолати закон земного тяжіння та летіти. Знімати, звичайно, дуже складно. Але воно того варте.
— У чому найбільша складність такої зйомки?
— Якщо я працюю з моделлю, то я людині не можу сказати — зроби так і так, повернись туди і туди. Усе залежить від того, як домовились на березі, ну і як людина відчуває себе у просторі, наскільки їй вистачає фантазії. Та і я повинен вчасно натиснути кнопку, бо в силу технічних особливостей підводної техніки не можна одразу робити серію фотографій. Купа природних причин — то вода холодна, то мутна, то хвилі…
Зніміть оголену натуру, і я дізнаюся, чи ви творець
— Ви працюєте лише з професійними моделями?
— Ні, на більшості моїх фото — звичайні люди. Багато знімків я зробив з Оленою, модельєром з Житомира. Вона дуже граційна та жіночна, прекрасно відчуває воду, не боїться її, перевертається, хоча вода потрапляє і в ніс, і у вуха. Взагалі бажаючих спробувати себе у ролі моделей багато. Але буває так, що відзнімеш масу матеріалу, а кадрів, які б мене влаштовували, немає. Я дуже вимогливий до себе.
— Доводилося чути, що художники, які малюють чи ліплять — творці. А от фотографи нічого не створюють, лише технічно відображають, і тому це — ремесло.
— Багато людей так думає. Але говорить той, хто ніколи не пробував! Скажімо, оголена натура. Нехай хтось спробує познімати свого знайомого, але так, щоб вийшло щось естетичне. Без творчості виходить звичайна фотографія: роздягнена людина і більше нічого.
— У чому можна напевне розгледіти майстра?
— Раніше всі боролися за якість друку, важливо було, як надрукована фотографія. Я ж думаю, що найголовніше — ті емоції, які пробуджує робота. Якщо людина зупинилася, щоб подивитися на фото, її щось зачепило, — це важливо. Зараз фотографій дуже багато, просто маса. І серед цієї навали треба робити щось таке, щоб виділялося, щоби чіпляло.
Дешевих хобі не буває
— Кажуть, якщо хочеш, щоб твій друг розорився, подаруй йому фотоапарат. Цей жарт має частку правди?
— Звісно, фото — хобі недешеве. Але яке задоволення коштує дешево? Хтось любить на лижах кататися, хтось — подорожувати. Будь-яке хобі вимагає затрат, і від цього не втечеш. Але краще витрачати гроші на такі мирні цілі.
— Чи залишається у вас час на щось, окрім фотографії?
— Я граю в теніс, раніше займався гімнастикою, люблю підводне плавання, дайвінг.
— Підводним плаванням займаєтеся лише заради фотографій чи любите просто так поплавати?
— Просто так плавати — це марнотратство. Колись трапилося так, що у Єгипті я з групою пірнав на затонулий німецький військовий корабель, і в мене став протікати бокс. Я посигналив інструктору, що підніматимусь, але він не дозволив мені спливати самому і повернув усю групу. І коли ми пірнали знову, то заборонив мені брати техніку, лише маленький фотоапарат. Як на зло, був такий момент — бачиш картинку, а технічно зняти її не можеш. Кадри були просто неймовірні: на середній палубі корабля стоїть техніка, військові джипи, оброслі коралами, і піднімаються малесенькі пухирці повітря (дайвери надихали) — усе немов кришталеве. Просто фантастика! Звісно, я зняв, але це зовсім не те, чого хотілося. Дуже шкода. Я завжди намагаюся волокти за собою фотоапарат, незважаючи на те, що він важкий, бо трапляються такі кадри, які вдруге вже не знімеш. Завжди треба бути готовим до того єдиного і найкращого кадру.
— Де саме ви знімаєте цю підводну красу?
— Усі роботи, що з людьми, зроблені у Симеїзі, там є Лебедине крило і дуже гарний пляж. Та й на Рівненщині знімаю, за Дубном, є водойма у Козлині — така краса неймовірна. Я навіть не думав, що таке може бути. Знімав Аравійське море, Індійський океан. От би мені океан десь у районі Костополя, щоб не так далеко їздити! (сміється).
— Пірнати може будь-яка людина? Взяти необхідне обладнання — і гайда…
— Практично кожен може. Але для цього треба не пошкодувати 300 доларів і пройти необхідний навчальний курс, отримати міжнародний сертифікат. Пірнути не складно, складно — виринути. Завжди треба пам’ятати, що вода — це нерідна стихія для людини, і з нею слід бути обережним.
Збираюся у Мозамбік
— Які кадри вам дуже хотілося б зняти?
— Мрію поїхати у Нову Зеландію чи в Австралію на Бар’єрний Риф і побути там певний час. Мої друзі зараз планують поїздку у Мозамбік, і дуже шкода, що мені аж ніяк не випадає з ними поїхати.
— А сім’я розділяє ваше захоплення?
— Так, моя дружина і син теж фотографують, причому полюбляють і підводні зйомки.
— Це хто кого фотографією заразив?
— Лариса почала знімати раніше за мене — ще у школі вона вже знімала на слайди. Сину це теж цікаво, у нього хороші роботи, він уже не один раз брав участь у виставках і перемагав. І Лариса також.
— Мабуть, складно жити трьом митцям під одним дахом?
— Я трохи більше приділяю уваги фотографії. У сина багато різних захоплень, він займається і віндсерфінгом, і скелелазінням, і скейбордингом, і маунтбайкінгом. Володіє комп’ютером, допомагає мамі: вона має свій бізнес, займається освітленням (причому на серйозному рівні), а Олександр з допомогою спеціальної програми проектує, як і чим можна освітлити певне приміщення, які взяти світильники, як їх розмістити залежно від потрібної мети.
