– Раз, два, три, чотири -, дзвінко лунало над спортивним майданчиком. – Діти, увага, а зараз, давайте покажемо, як ми вміємо рубати дрова, – покомандувала низенька, чорнявенька вихователька. Тридцять три різних за характером маляти стояло на зеленій галявині поблизу школи. Так щоразу розпочиналося продовження, так називали продовжений день у школі.
Віра Миколаївна завжди вчасно появлялася у класі перед малечею. Взимку, розпашіла, з морозом, заходила до теплого приміщення.
– А хто Вас привіз? – горнулася Катруся.
– Йшла, діти, пішки, ніхто не їхав.
Невеличке лісове село, де жила вчителька, знаходилося далеченько, в нескінченно-синіх знаменитих партизанських лісах.
– До нас фашисти не добралися, – говорили з посмішкою тамтешні люди.
Дорога до села грибним наростом вростала в поле і непрохідну тишу лісу.
Одного разу Віра Миколаївна привела з собою пухкеньку дівчинку.
– Це Оксана.
Оксана, побачивши цілу юрбу, розплакалася. Ревла вона довго і безутішно. Даремно Віра Миколаївна намагалася її заспокоїти. З сусіднього кабінету підійшла Ольга Олександрівна.
– Чия це дівчинка?
– Та батько покинув сім`ю, а мати й собі повіялася в місто, залишила дитину на бабусю. Треба завести малу в їдальню, нехай пообідає.
А з їдальні вже поверталися дві вправні маленькі робітниці з закачаними за самий лікоть мокрими рукавами. Вони вже вимили посуд.
В нашому класі навчався син Віри Миколаївни – Сергійко, такий собі хлопчик-мізинчик, найнижчий у класі. Бувало, він захворіє: то свинка в нього, то ще яка біда – Віра Миколаївна завжди поруч, важко переживає, доглядає малого. Особливо цікавився Сергійко географією. Він знав всі країни і міг показати на карті.
Пройшли роки і Сергійко став вчителем географії, а опісля й директором школи. Та враз, пішли чутки, що він різко покинув школу. Віра Миколаївна перенесла декілька важких операцій. Потрібні були серйозні гроші. І хлопець поїхав до Києва на заробітки: робив ремонти в квартирах, працював на фірмі якогось німця – пиляв дошки.
Так і застали хлопця буремні події Майдану. Розпочалася війна на Донбасі. Повістки одна за одною заходили в села. Сергій не відмовився. Плакала Віра Миколаївна. Щоразу заходила до сільської крамниці за хлібом і чекала на сина. Повернувся Сергій у відпустку. Все село збирало гроші йому на військовий одяг, на провізію, адже надворі зима! А йому повертатися незабаром назад, на фронт.
Пройшло два тижні. Одягли героя і випровадили.
Всі очі виплакала вчителька, молилася вдень і вночі. Важко підкосили здоров`я страшні події на Сході України. Кожного вечора вмикала телевізор і дивилася скупі повідомлення з фронту.
Одного вечора серце не витримало, так і померла під гучні постріли й військові дебати телепередач.
– Ще пожила б, якби не ця клята війна – бідкалися жіночки.
В хатинці зібралася громада. Кімнатки були невеличкими і вузькими. Яскраве полум`я свічок освічувало долівку.
В перед пічнику ще горів вогонь. Глухо співав дяк.
З хати вийшов Сергій і з ним ще декілька чоловіків у військовій формі з жовто-блакитними стрічками. Люди розступилися.
На вулиці стояли коні. Та враз, біла кобила рвонула, побачивши на возі труну. Злякалася.
Промови були короткими.
В небі загорілася ще одна зірка – зірка Віри Миколаївни.
До теми:
“Він не повернувся з Афганістану”: новела Євгенії Жайворон
Вступ-2015: як за 2 дні ви можете підготуватись до вступу на журналістику
У зоні АТО загинув кандидат наук з Рівного
