Суспільство перегодували аргументами “за” і “проти”. У суспільстві посіяли надто завищені очікування від Угоди. Асоціація мислиться як ледве чи не панацея та надідея для України. А це зовсім не так.
Отже, що маємо на сьогоднішній день?
Місія Кокса – Квасневського зайшла в тупик. 13 листопада вона має звітувати про стан виконання Україною взятих на себе зобов’язань по підготовці до підписання Угоди про асоціацію. З одного боку, Україна виконала переважну більшість вимог ЄС (із так званого “списку Фюле”, який один мій французький приятель назвав “шагреневою шкурою Фюле” – адже список – подібно до шкури із повісті Бальзака – то розширювався, то звужувався: спершу він складався з 19 пунктів, потім – з 11, у травні скоротився до 6, у вересні знову з’явилася вимога відправки Тимошенко на лікування, у жовтні вона була замінена на вимогу повного звільнення і політичної реабілітації екс-прем’єра). З іншого – справа Тимошенко залишається каменем спотикання при прийнятті рішення щодо України.
За п’ять днів після звіту комісії Кокса і Квасневського засідання Ради Міністрів закордонних справ країн Євросоюзу має визначитися із тим, чи рекомендувати підписання на Вільнюському саміті Угоди про асоціацію між Україною та ЄС.
Позиція України зводиться до наступного: ми не просто задекларували європейський вибір, а й протягом року прийняли ряд важливих законів, кримінально-процесуальний кодекс, підготували закон про прокуратуру та нове виборче законодавство. У нас відбулися серйозні зрушення у сфері свободи слова та засобів масової інформації, органи державної влади стали більш відкритими. Ми впроваджуємо європейські стандарти та готові до серйозних збитків для нашої економіки. Що ще потрібно? Хочете підписувати Угоду про асоціацію – підписуйте без додаткових умов. Ні – то ми нікуди не спішимо. М’яч на вашому полі.
У 1937 році в Україні популярністю користувався анекдот про те, як росіянина, українця та єврея засудили до смертної кари. Перед розстрілом кожному дозволили вибрати місце для поховання та їжу, яку би приречені могли собі замовити. Росіянин замовив горілки та огірок на закуску. “Ну, де тебе поховати?” – “А мені все одно!” – приречено махнув рукою росіянин. Розстріляли. Українець попросив пампушок, сала, борщу, холодцю, кров’янки, вареників десяти видів, оселедців, узвару, пиріжків з маком, з вишнями, горілки… Після обіду каже: “Хочу, щоби ви поховали мене поруч з могилою Тараса Шевченка”. Його волю виконали. Єврей каже: “Хочу вишень!” – “Так де ж ми тобі вишень візьмемо восени?” – здивувалися тюремні наглядачі. – “А я нікуди не спішу”, – відповів єврей. Почекали до літа, нагодували його вишнями. “Ну, де хочеш бути похованим?” – “Поруч із могилою товариша Сталіна!” – “Так він же живий!” – “А я нікуди не спішу!” – відповідає єврей.
Якщо слідувати даному анекдоту, українська влада у стосунках із Європою веде себе трішки по-єврейськи. Опозиція ж діє класично – в українському прямолінійно-романтичному стилі.
Отже, ми нікуди не спішимо. Такий лейтмотив останніх днів. Україну абсолютно влаштовує пауза у стосунках з ЄС. Це не означає кардинальний поворот. Це не означає розворот на 180° – вбік Митного союзу. Це означає лише паузу – приблизно на рік.
Прем’єр Микола Азаров вже заявив про майже фантастичну суму (160 млрд.), яку має заплатити Україна за підписання Угоди. Підозрюю, що ця цифра завищена і включає й непрямі втрати. Але навіть найбільш обережні підрахунки економістів говорять про 3 – 5 млрд. євро можливих втрат у перші роки дії Угоди. Називаються галузі, які можуть найбільше постраждати – авіаційна, машинобудівна, вугільна, металургійна, хімічна тощо. Угода може пожвавити імпорт в Україну недорогої та якісної європейської техніки, що своєю чергою стимулюватиме кредитну активність банків. Але водночас обмеження для експорту українських товарів в РФ, а також зменшення надходжень у бюджет від митних зборів на кордоні з країнами ЄС, може негативно позначитися на загальному стані економіки України.
Помиляються ті, хто вважають, що Угода про асоціацію обернеться фінансовою допомогою Україні з боку ЄС: європейська фінансова модель надто неповоротка і забюрократизована, з моменту прийняття рішення про фінансування проектів до надання перших траншів проходять довгі місяці. Можливі кредити МВФ прямої прив’язки до Угоди про асоціацію не мають – МВФ має свої вимоги та критерії щодо України.
А – головне – Угода про асоціацію не дає чіткого посилу щодо перспективи членства України в Євросоюзі. І нехай слова Я.Саріуша-Вольського – нинішнього євродепутата, а у минулому польського міністра з євроінтеграції – про те, що Угода про асоціацію між ЄС та Україною на 75% нагадує Угоду про членство в ЄС, і це навіть більш прогресивна угода, ніж та, яку свого часу підписувала Польща: насправді за своїм політичним навантаженням Угода скоріше нагадує аналогічний документ між Туреччиною та Європейським Економічним Співтовариством, підписаний рівно 50 років тому. Тому у керівників України виникає питання про доцільність і виваженість.
Справа не лише в Тимошенко, в бажанні чи небажанні її випускати на лікування або реабілітувати. Вона – далеко не ключова постать у великій грі. Вона скоріше об’єкт маніпуляцій різних сторін, а не епіцентр подій. Якщо Угоду не буде підписано – то зовсім не тому, що Янукович не випускає на волю Тимошенко. Скоріше Тимошенко – це останній запобіжник у процесі визначеності щодо Угоди про асоціацію. І не варто примітивізувати весь процес.
Є велика кількість факторів, з якими доводиться рахуватися. Якщо би Україна всуціль складалася з інтелігенції, журналістів, блогерів, офісних працівників, ІТ-фахівців, представників малого і середнього бізнесу та політиків – можна було би сміливо рухатися в напрямку Європи (щоправда, у цьому випадку для України не були би актуальними політиками ні Янукович, ні Тимошенко). Натомість що робити з представниками великого бізнесу? Що робити зі Сходом України? Що робити з шахтарями, металургами, машинобудівниками? Переорієнтовувати їх на роботу у сфері послуг? Ви уявляєте собі металурга-офіціанта або шахтаря з 25-річним стажем, що перекваліфікувався на масажиста? А великий бізнес тисне на владу – так, як у 1918 році ПРОТОФІС тиснув на гетьмана Скоропадського. Ще трішки – у Києві з’являться похмурі і брудні люди, що методично стукатимуть касками по асфальту перед урядовими будівлями.
Чи дасть Європа рецепт щодо того, як поводитися із цими людьми? Звісно, можна по-тетчерівськи чи по-голлістськи – розігнавши водометами та ґумовими кийками. А можна по-румунськи – коли прем’єр Еміль Бок під тиском акцій протесту пішов у відставку. І то, і то – європейський досвід і європейські традиції.
З іншого боку, Росія, побачивши рішучі наміри України щодо європейської інтеграції, починає пропонувати вигідні умови співпраці – в атомній енергетиці, літакобудуванні, зниження цін на газ, фінансову допомогу. І цього разу – без категоричної вимоги приєднання до Митного союзу, що було немислимим ще півроку тому. Якщо дійсно все те, що озвучив Сергій Глазьєв, Росія готова дати Україні за факт непідписання Угоди про асоціацію, – то саму історію з Угодою було варто придумати, аби отримати згадані поступки.
Тут ми впритул підходимо до історії двох загадкових зустрічей президентів Російської Федерації та України – 26 жовтня та 9 листопада. Обидва рази президенти зустрічалися поза офіційним протоколом, тет-а-тет, без сторонніх осіб. Обидва рази – поза межами Москви.
За інсайдерською інформацією, Путін у Сочі запропонував Україні той перелік преференцій, який згодом був озвучений Глазьєвим та іншими рупорами: багатомільярдний кредит, інвестиції в будівництво заводу з виробництва ядерного пального для атомних електростанцій – для потреб України, спільну участь у будівництві літаків, зниження цін на газ.
Другий раунд переговорів мав дати відповідь на питання про гарантії для України. Адже Харківські угоди 2010 року не були виконані російською стороною. Де гарантії, що Росія піде на виконання нових угод? Позиції Росії та України розійшлися принципово ще до самої зустрічі: Україна вімагала, щоби зустріч відбувалася гласно, Росія наполягала на закритому форматі – навіть без повідомлень преси. Звідси недолуга інформаційна хвиля про те, що “Янукович не долетів до Москви” (дійсно – зустріч відбувалася не у Москві). Потім – ще більш недолуга заява прес-служби російського президента про те, що “зустріч у Москві все-таки відбулася” (хоча Путіна у Москві в цей час не було). Росії все-таки доводиться давати гарантії – на випадок перенесення підписання Угоди.
За матеріалами: paparacio.rv.ua
