Ветеран “шахтарської” праці
— Пані Ольго, як поєднується ваша парламентська діяльність із журналістикою?
— Парламент — це продовження моєї журналістської роботи. Я все життя займаюся соціальною журналістикою (хоч вона немодна: людина, яка хоче сьогодні зробити кар’єру в журналістиці, навряд чи буде цим займатися, бо це “шахтарський” труд), і вона для мене найцікавіша, бо немає нічого важливішого, ніж життя людини. Тому, коли йшла у парламент, однією із рушійних сил для мене було те, що я зможу в парламенті вирішувати ці проблеми уже на іншому рівні, аніж просто озвучувати їх, надавати людям можливість висловитися, вимагати відповіді так, як засоби масової інформації можуть це робити. Моя діяльність у парламенті допомагає ставити ті проблеми, про які я знаю, на законодавчому рівні. Цей рік був важким і заповненим безкінечною боротьбою. За цей час можна було багато чого вирішити, а тепер треба все починати спочатку.
— Ви відмовилися від посади генерального продюсера заради депутатських повноважень. Тепер же Верховна Рада практично припинила своє існування. Чи не почуваєтесь розчарованою через такий крок?
— Чи я щось втратила? Ні, не думаю. Знаєте, у своєму професійному житті я пройшла цей шлях. Хоча ніколи не планувала стати медіа-менеджером, але коли доля запропонувала мені таку можливість, я нею скористалася. І в принципі на своєму місці зробила багато такого, за що мені не соромно. Коли була продюсером (ви можете запитати у журналістів), ми той рік прожили достойно. Було багато чого цікавого. Між іншим, тоді ми розробили й підписали статут, щоби захистити журналістів від посягань на їхню свободу. У нас було чимало знахідок, багатьом людям я запропонувала можливість вирости на своєму робочому місці, а не шукати, куди б піти, щоб кимось стати. Наприклад, із репортера перейти у якусь вищу категорію, яку б ти хотів, за умови, що ти цього вартий. Однак повертатися мені нецікаво. Ніколи не треба у житті повертатися назад. Я вийшла з парламенту, тому що ми мусили це зробити, і я, між іншим, тішуся, що доля дарує мені такі моменти, коли ти береш участь у чомусь, що відбувається вперше. Те, що ми зараз зробили, відбулося вперше в історії України. І сподіваюся, це буде уроком. Тож мені немає про що шкодувати. І навіть якщо не пройду в парламент наступного разу (хоча ми хочемо перемогти, звичайно), я знайду, чим займатися у житті. У мене є голова, є руки, є досвід.
— Ви зауважили, що соціальна журналістика — це “шахтарська” праця. Ваш проект “Без табу” — мабуть, робота, гірша від шахтарської. Що ж вас тримає у цьому проекті?
— Вона не гірша (сміється), бо шахти уже вироблені, а ті люди лізуть туди, самі не знають чого… Журналістикою, про яку говорю, дуже мало хто займається. Якісь поодинокі проекти існують, але вони мало зачіпають людей. Щоб це відчути, щоб це відчули всі, треба самому перейнятись. Скажімо, щоб навернути людей до проблеми, наприклад, наркоманії. А-а, скаже хтось, ну наркоманія, — розвернеться і піде. Як розказати так, щоб людина не пішла, щоб вона зрозуміла, що мусить прямо зараз щось зробити, для того, щоби врятувати оту нещасну дитину, яка зараз стоїть у під’їзді зі шприцом? Не виштовхати, не викинути, не вбити його (бо він помре), а допомогти? Кожному з нас притаманне співчуття, доброта, оці почуття треба витягнути з людини. І для того, щоб це зробити, треба викластися, вивернутися навиворіт. Звичайно, це непросто.
— Це ваш спосіб зробити світ кращим?
— У принципі, так. Але ж ви розумієте, що його кращим не зробиш. Світ такий, який є. Побороти зло не можна. Воно є в тій же мірі, як і добро. Але стати на світлий бік вулиці і примножити оті ряди можна, і бачити світ інакше можна, і сюди витягати з того мороку хоч по одному — можна. А взагалі можна прожити життя спокійно, маючи свою зарплату, житло, без особливих амбіцій, нікуди не втручатися й не отримувати за це по морді. Але це так нудно! І ніхто тебе й не згадає ніколи. А навіщо, щоб тебе згадували? Не знаю… У мене вдома висять портрети моїх предків. І от я дивлюся на свого прадіда, прабабцю — вони одягнуті у такі красиві козацькі строї (бо я по материнській лінії з козацького роду) — і ними горджуся. Мені завжди хочеться зрозуміти, якого кольору у них очі (ці фотографії старі, й на них мало що розбереш), яке у прабабці намисто, і думаю: напевне, мені треба якось так жить, щоби потім, коли моя фотографія буде у когось із моїх пра-пра-пра…, їм хотілося щось про мене дізнатися. Щоб у мене була така сама пряма спина, щоб на моєму лиці не було написано, що я принижена, що я — недостойна. Ось і все.
“Жіночого щастя не буває”
— У кадрі вам абсолютно не потрібне сильне чоловіче плече. Швидше навпаки — свого часу ви підставили своє жіноче плече Піховшеку…
— Був такий експеримент.
— А в житті ви теж така самодостатня?
— Ну так.
— А як же розтиражований образ жіночого щастя?
— Не буває жіночого щастя. От ви уявляєте собі: за столом сидять чоловіки, і тут один встає і каже: а тепер, старий, вип’ємо за твоє чоловіче щастя! Та ніколи вони так не скажуть! А от нам завжди: ваше жіноче щастя… І цим передбачається, щоб комусь прати шкарпетки і готувати борщі. Насправді чоловік та жінка не можуть одне без одного існувати, тому що у них однакова потреба в житті. І їй, і йому треба, щоб їх любили. Обов’язково, щоб любили. І щоб не покинули, а головне, щоб слухали, щоб цінували. І чоловікові, і жінці це потрібно однаково. Це якщо по-справжньому. А якщо шукати когось лише заради статусу, то це і перетворюється на чоловіче чи жіноче щастя. Хтось каже: хай би був якийсь чоловік, щоб не казали, що я самотня. Та й треба, щоб хтось цвях забив. А мені не треба цвях забивати. Я викличу майстра. Бо я на це заробила своїм трудом.
— Ви дуже зайнята людина. А чи залишається час на милі серцю забави?
— О, раніше я дуже багато цього робила, коли жила в комунальній квартирі, працювала в “Комсомольском знамени”. Згадую і не знаю, коли я це робила… Дуже любила готувати, консервувати, аджику варила сама. По суті я тоді дуже мало заробляла, і сама собі шила, в’язала — різні плаття, светри. А зараз я про це тільки згадую. Можу хіба у магазин заскочити. Але, якщо деякі жінки лікуються шопінгом, то мене це не лікує. Іду і думаю: зараз собі щось куплю і поправлю настрій. Купую, кладу у сумку, а вдома викладаю у шафу і забуваю.
— А чим же лікуєтесь?
— Мені треба з друзями зустрітись. Знаєте, колись їхала пізно ввечері з університету у тролейбусі (а це було єдине місце, де я була сама) і рахувала, скільки у мене друзів. Нарахувала чоловік 120. Думаю, так не може бути. Так воно і сталося. Усі вони потроху, якось, десь… Справжніх друзів має бути трошки, але таких, щоб на все життя. У мене такі є. І мені вони потрібні, коли я втомилася чи ще щось. Мені треба в ліс заїхати самій, побродити. У мене був пес, який мене розраджував, на жаль, помер.
“У бабусі не збираюся. Поки що”
— Розкажіть, будь ласка, про сина.
— Йому 25 років, працював зі мною у “Без табу”, та зараз вирішив піти з програми і зайнятися соціальною роботою з молоддю. Побачимо, що в нього вийде. Поки він мені каже так: я потім тобі розкажу, якщо мені вдасться, то ти все сама побачиш.
— Ще не сказав вам: “Не хочу вчитися, хочу женитися”?
— Ні, хоча він має дівчину і вони разом уже шість років. Вони дуже віддані одне одному. Син недавно сказав мені: знаєш, я ніколи не думав, що в мене може бути так, що мені більше нікого не треба. І я дуже задоволена з цього. Я її йому не вибирала і не оцінювала. І якщо вони поряд і мають потребу одне в одному — то це його рішення. А одружуватися — він сказав, будуть тоді тільки, коли зможуть бути цілком самостійними у житті. Щоби я не була для них… як це називається…
— Донором?
— Ага, донором (сміється).
— Вас не лякає перспектива стати бабусею?
— Коли-небудь, очевидно, це станеться. Зараз мені з маленькими дітьми трохи важко: вони мене подекуди дратують. Я аж дивуюся: у мене ж є дитина, чому я дратуюся, може, не хочу, щоб у мене були маленькі онуки? А потім зрозуміла, що це не так. Не знаю, яка з мене буде бабуся, бо не планую завершувати свою активну фазу життя. Хоча моя мама теж ніколи не планувала — вона була завучем школи, і на ній тримався весь навчальний процес. Та й я ніколи маму не бачила, бо вона з ранку до ночі була у школі. Але коли мій син був маленький, сталася чорнобильська катастрофа і мама заради онука пішла на пенсію. Так що ніколи не кажи “ніколи”.
Досьє
Народилася 21 жовтня 1958 року в Пирятині Полтавської області.
За рекомендацією газети “Комсомольское знамя” як переможець конкурсу в 1976 році поступила на факультет журналістики Київського державного університету ім. Т.Шевченка, який закінчила з червоним дипломом у 1981 році.
17 років працювала в друкованій пресі (“Комсомольское знамя” — “Коза” — “Независимость”, журнал “Людина і світ”, УНІАН).
У липні 1995 року почала працювати на телебаченні — в програмі “Післямова”.
З 1996 р. — автор-ведуча телеканалу “1+1”, де здійснені проекти “Проти ночі”, “Особливий погляд”, “Версії Ольги Герасим’юк”, численні спецпроекти і ток-шоу “Без табу”, “Хочу і буду” та “Іду на ви”.
З 2005 р. — генеральний продюсер “1+1”.
2006 р. — обрана народним депутатом за списком блоку “Наша Україна”.
Син — Руслан, 1982 р.н.
![]()


