Серед рядових (читай: “некрутих” інвесторів) дуже багато вихідців з різних регіонів, які переїхали до Києва кілька років тому. У більшості такі люди продали свої квартири чи квартири своїх батьків, аби зробити перший внесок у будівництво бажаного житла, а тепер тяжко працюють, щоб і прогодуватися, і заробити на наступні внески.
Отож, передаємо інформацію від безпосередніх учасників скандалу. Вони намагаються спростувати міфи навколо їхньої біди.
Міф №1: Усі інвестори “Еліта-центр” — це багатії або їх діти-мажори.
Такі, звичайно, є серед них. Зрозуміло: майбутні будинки мали розташуватися у досить попсових місцях Києва. Але зараз такі люди не дуже світяться. На акціях протесту й організаційних зборах скупчилися саме рядові інвестори, для кого втрачені кошти і квадратні метри життєво необхідні, а не є розкошами.
Міф №2: Усі інвестори — наївні простачки, яких елементарно “кинули” як “лохів”, бо вони не перевірили інформацію перед тим, як вкласти гроші, а отже — “так таким і треба, аби знали і вчилися”.
Насправді, більшість вкладників — люди свідомі і фахові, серед них багато юристів, фінансистів, працівників фірм, що займаються житлом (приклад: наші гості). Вони довірили гроші на той час дуже надійній компанії з доброю репутацією. І наглядали за процесом робіт. Документи свідчать, що необхідні проектні дії та ходи щодо землевідведення, допуски щодо проблемних ґрунтів, геологічні розвідки, експертизи справді робилися. Це дає інвесторам підстави вважати, що принаймні зводити будинки фірма реально планувала. А за адресою вул. Отто Шмідта, 34-42 вже таки зведено сім поверхів.
Жертви самоорганізуються
Жертви афери утворили чотири групи, переважно — за належністю до певних будинків. Їх вимоги прості: добудувати будинки, куди вони вклали гроші.
Інформація, типова для усіх подібних систем кредитованого будівництва, яка може знадобитися й інвесторам у регіонах, де подібні проблеми не виключені.
Під час роботи ініціативної групи, наприклад, з’ясовано:
– Перші, другі та треті поверхи подібних споруд зазвичай плануються під офіси, тобто за них з приватних інвесторів гроші не беруть.
– Частина квартир у таких будинках віддається за певною квотою місту для забезпечення черговиків.
– Практично завжди компанії свідомо набирають додаткові гроші з інвесторів, тобто по двоє претендентів на одну квартиру, згодом ідуть каятися в цьому у дозвільні органи та адміністрації, і зрештою отримують дозволи на добудову зайвого одного-двох поверхів. Частиною додаткових квартир задовольняють потреби конкурентів-жильців, а другу частину продають, отримуючи надприбутки (за деякими розрахунками, це 200-300%).
Разом із платою за офісні приміщення та можливі комбінації із комунальним житлом виходять зовсім немалі гроші! Хто з ким ділиться — можете додумати самі.
Дослідили юридичний бік афери
Фінансова дисципліна у схемі клієнт-підприємство була дотримана, необхідна процедура і документи були. Але збої починалися на етапі підприємство-банк: готівка, як-то належить, у кінці дня не здавалася з каси. Крім того, обмінювали самі валюту на місці, так би мовити, щоби клієнти не марудилися й не їздили обмінниками, гаючи час. Обмінювали за вигідним курсом, але, зрозуміло, щось капало і з цих операцій. Звідси запитання і головне звинувачення: чому не вівся фінансовий — банківський, податковий — контроль за діяльністю такої великої компанії?! І до містобудівної ради: за нормами, ділянки мають забиратися у забудовника, якщо будівництво не розпочато протягом півтора року, а цей термін був перевищений.
“Я вас знаю, ви у нашій спільноті жертв”
Є у всій цій історії досить цікавий психологічний момент. Народ, який зараз відстоює свої права на житло, сформував своєрідну спільноту. Тобто жертви зараз об’єднуються у таку собі родину. Особливо теплі стосунки між тими, хто, як виявилося, планувався на одні й ті ж квартири — по дві, а часом і по три сім’ї. Такі сім’ї тепер постійно разом, почуваються родичами, ніби справді жили в одній квартирі і от разом потерпіли. У те середовище би психолога професійного — мабуть, можна ціле дослідження робити про несподіванки подібного екстріму.
Юрій Гореліков, наприклад, розповів, що до нього у метро підійшла молода жінка і каже: “Я вас знаю, ви у нашій спільноті жертв”. Розговорилися. То жінка розповіла, що продала свою стару квартиру заради першого внеску, дитину віддала мамі, а сама винаймає житло. А щоб зекономити (бо треба ж і далі сплачувати внески), орендує житло разом з іще одним потерпілим вкладником, сусідом за їхнім, поки що віртуальним, будинком. Такі от повороти…
І головний висновок, який зробили для себе жертви: коли все це страхіття закінчиться, ніколи не віддадуть свій новий будинок в обслуговування ЖЕКам, конторам і т.п. Будуть самоорганізовуватись, самі доглядати за порядком і підтримувати комунікації — благо, оргдосвіду тепер надбали предостатньо. Вже зараз розпланували, як опорядкують під’їзди, дахи, підвали, двори і т.ін. Можливо, вони нарешті колись покажуть справжній приклад самоврядування власників багатоповерхових будинків, кондомініумів, про які так давно говорять, але все одно усі продовжують матюкатися з віджилими ЖЕКами… То, може, “еліт”-революція була потрібна, щоби щось змінилося?
