Невдовзі цей засіб достатку в селі через борги перейшов у власність одного сусіда, потім іншого. Коли організовували колгосп, вітряк звичайно ж реквізували. Однак до середини шістдесятих він продовжував молоти збіжжя на борошно людям з довколишніх сіл. Потім близько двадцяти років млин простоював. У середині вісімдесятих його спробували відновити, заново обшили дошками споруду, відремонтували сам вітряк, накрили дах. Але, як стверджують місцеві мешканці, майстри так і не змогли розгадати в чому полягає сила млина. Відтак він вже не зміг виконувати свою звичну мірошницьку роботу. Поради у сина колишнього господаря млина не спитали.
Не повірите, але в самому млині ще й досі збереглися рештки борошна грубого помелу. А сам млин облюбувала сільська малеча. Не виключено, що й вони через півстоліття згадуватимуть: а пам’ятаєш, як у дитинстві біля млина…
Цьому німому свідку подій судилося багато років фіксувати все, що відбувається у Красносіллі.
