– Я ціную і поважаю українські традиції та нашу національну спадщину. Вважаю, що немає більш урочистого та святкового вбрання, ніж українські вишиванки. Мені дуже подобалося, що на державні свята рівняни одягали вишиті сорочки, – зізнається Мар’яна. – Тому ідея українського весілля звичайно належала… мені. Чоловік Сергій, хоча і проживає в Криму, не тільки не розкритикував моє бажання, а й навпаки – підтримав його та активно допомагав у підготовці, шукав костюми, вирішував організаційні питання, – розповідає Мар’яна. – Щоправда, в українському вбранні ми вінчалися, а вже наступного дня розписувалися у традиційних білій весільній сукні та чорному костюмі.
Ідею зробити українське весілля несподівано підтримали й свідки наречених. А рідні настільки захопилися нею, що вирішили зробити все за справжніми українськими звичаями: із благословенням молодих, участю старости та посипанням весільного кортежу. Хотіли ще й до церкви їхати на справжньому возі, але, на жаль, не знайшли підходящий “кортеж”.
– Мою вишиванку ще моїй мамі замовляв дідусь у тернопільських майстринь. А вона подарувала мені її на моє повноліття. А от вишиванку нареченому спеціально привезли з Криму, як і спідницю для мене, яка коштує 600 гривень. Червону стрічку придбала на базарі (1 метр – 2 гривні), а вже до неї пришила квітку маку за 20 гривень, – поділилася Мар’яна Прищепа. – Про наше справжнє українське весілля говорили ще довго. Моя бабуся показала фото з весілля своїм сусідкам, і ті були приємно вражені, що молодь сьогодні цінує традиції та пам’ятає про своє українське коріння. До речі, багато гостей із Криму та Східної України спеціально приїхали раніше… аби тільки взяти участь у церемонії весілля по-українськи.
У 2007 році рівняни Наталія Федорчук і Павло Мельниченко теж вирішити взяти шлюб в українському вбранні. Наречена замість фати одягнула вінок із живих квітів.
Наталя пригадує, що ідея одружитися саме в українському вбранні виникла у молодих під час поїздки у Карпати. Саме на Яблуневому перевалі на ремісничому ринку побачили у продажу українське народне вбрання, яке їм дуже сподобалось. Щоправда, одяг для весілля купували в Рівному.
Так, сорочки придбали по 370 грн одна, спідницю з червоного французького шовку Наталії пошили в ательє за 250 грн, а штани Павлові купили у Києві за 180 грн.
Замість фати у Наталі був вінок із живих квітів, що виглядало романтично й зворушливо. У руках у нареченої — букет із квітів, як у вінку, що гармонійно пасувало одне одному. Усе це обійшлося у 150 грн.
Втім, традиційне вбрання — весільну сукню та костюм — наречена й наречений теж одягали – у день вінчання.
Заступник начальника Рівненського міського ДРАЦС Галина Давидюк повідомила, що ще на початку 90-х одна пара молодят брала шлюб в українському національному вбранні. І нині така подія трапляється не частіше трьох разів на рік. Зазвичай, обирають традиційний варіант – весільна сукня для жінки й костюм для чоловіка.
– Пригадую, був такий випадок, коли заміж виходила українка за великобританця, який за походженням індієць. То під час обряду наречена була одягнена в індійське сарі, а наречений — у вишиванку, – розповіла пані Галина.
Прес-секретар Рівненської єпархії ігумен Никон (Гайдай) теж каже, що наречені в Рівному нечасто вінчаються в українському національному вбранні.
– Лише інколи молодята вінчаються у національних костюх. Все ж таки вони віддають перевагу світському вбранню, – зауважує ігумен Никон. – Втім, на мою думку, це дуже гарно і справді по-українському, коли молодята вінчаються у національному вбранні.
До речі, останнім часом все частіше, йдучи до сповіді напередодні вінчання, дівчата та хлопці одягають вишиту сорочку.
