Сьогодні на обліку обласного правління Українського товариства охорони сліпих(УТОС) понад 2000 інвалідів зору, близько 300 з них — мешканці Рівного. Точну кількість незрячих людей у Рівненській області важко визначити. Адже щороку ця цифра змінюється, проте сліпих людей не меншає. Не всі незрячі такими народилися: дехто осліп у вже зрілому віці. Найчастіше люди стають інвалідами зору через виробничі травми, похилий вік, та більшість сліпне на фоні розвитку цукрового діабету. І змиритися зі своїм каліцтвом таким людям ой як нелегко. В один момент вони втрачають не лише здатність бачити, а й вільно пересуватися, спілкуватися з людьми, втрачають роботу. Нелегко “втриматися на плаву” і людям із вродженими вадами зору, які вже пристосувалися до багатьох обмежень, і тим, які стали незрячими. Адже до безгрошів’я призвичаїтися дуже важко.
Торік ситуація з допомогою незрячим УТОС була дещо кращою, незважаючи на мізерні кошти, виділені державою. Багато рівненських фірм та благодійних організацій допомагали фінансами чи надавали гуманітарну допомогу інвалідам зору. Як повідомили в облуправлінні УТОС, цьогоріч ситуація змінилася на гірше — державна підтримка не зросла, а благодійників значно поменшало. Лише 175 найбільш нужденних сліпих по області отримали допомогу з місцевого бюджету у розмірі від 30 до 100 гривень. А як же інші?
Але головне не це. Сьогодні рівненські інваліди по зору не мають змоги працювати. А праця — основне у житті незрячого. Адже вона дає можливість якось себе реалізувати, почуватися корисним і нормальним, спілкуватися з іншими, словом — жити. Ще торік ці люди були задіяні на виробництві навчально-виробничого підприємства УТОС, хоча й не мали з цього великих прибутків. Нині виробництво стоїть — немає попиту на товар, оскільки ринки переповнені імпортною продукцією. А сліпі люди залишилися без роботи. Так, їм виплачують по 35 гривень “за простій”. Але це, погодьтеся, ситуації не рятує.
