Бабуся Марфа дибуляє по-старечому, спираючись аж на дві палиці: їй за півтора роки девʼяносто. Хороша бабця, добра, але зажурена. А все через сусідів, які не дозволяють їй через спільне подвірʼя на вулицю виходити… Чи годиться ж стареньку кривдити, судитися із нею? Певно, що ні.
Дивиться Марфа на перехожих – усі знайомі, всіх знає. Та й не дивно: 66 років минуло, як прийшла вона сюди невісткою в родину Гарцюків. Була тоді на подвірʼї одна хата – батьківська, споруджена на початку ХХ століття. Це вже після війни збудували вони з чоловіком на цьому ж подвірʼї свою та й двір від вулиці загородили, заасфальтували, бо ж жили дружно.
Чому не кожна багатодітна матір Рівненщини може стати “Матір’ю-героїнею”?
Час збігав. Відійшли у вічність батьки Марфиного чоловіка, їхня хата перейшла у спадок ще одному сину та його дружині Надії, дітей ця родина не мала. А як помер Петро, Надія пустила в хату жити свого племінника Тимофія. Згодом час забрав і Надію, хату успадкував небіж. Тепер Тиміш вважає себе власником спільного двору і забороняє Марфі ним користуватися. Справа вже й до суду дійшла.
Важко бабусі зрозуміти несправедливість і змиритися, бо ж із цим двором доля повʼязана. Нелегка доля.
У період війни та аж до 1948 року працювала на Ковельській залізниці. Під бомбардуванням німецької авіації доводилося молодій людині разом із іншими тягати шпали, відбудовуючи зруйновані ділянки колії. Таку роботу називали другим фронтом, нагадує про неї посвідчення учасника бойових дій та медаль «За доблестный труд в Великой Отечественной войне 1941-1945 г.г.», яку Марфа отримала за рішенням Президії Верховної ради СРСР від 6 червня 1945 року. Тяжкою кривавою працею зароблена ця нагорода. Не легшим було життя і в бабусиного чоловіка – Сергія Гарцюка, який у період війни захищав рідну землю, служивши разом зі своїм батьком Опанасом на прибалтійському фронті. Під час бою під Двінськом Опанас врятував сина Сергія, витягши його, пораненого, з-під двох трупів. Сергій утратив ногу, довго лікувався, добре, що вижив. Кровʼю, скаліченим тілом, утратами друзів, жахами війни заплатив Сергій за перемогу, ставши інвалідом І групи.
Бачила смерть декілька разів, але жодного разу не дивилася їй у вічі
Тяжким був і повоєнний період, бо вся чоловіча робота лежала на Марфиних плечах. Але й щастя було – 1950 року народилась донька. Після пологів Марфа працювала у колгоспі на молотарці. Багато здоровʼя там лишила. Чоловік теж тяжко хворів. Та все ж жили дружно, користувались спільним подвірʼям, криницею… Аж чотири покоління родини Гарцюків у ньому зросло.
А тепер цим дорогим місцем бабусі та її родині користуватися забороняють. Пече Марфину душу образа. Невже не заслуговує вона ходити рідним подвірʼям до вулиці, щоб із односельцями бачитися? Бабуся хоче щоб, коли прийде час, її остання путь розпочалася саме із цього подвірʼя. Але Тимофію це байдуже.
На кожного з нас чекає старість. Про це варто памʼятати, зігрівати теплом і увагою тих, хто вже досяг поважного віку. Адже як ми ставимося до інших, так і до нас доля повернеться…
