Робота починається з цирку
Працювати Артемові довелося з дитинства. Перший досвід — педагогічний — здобув завдяки молодшій сестрі, яку опікував не гірше батьків. Одягав, відводив у дитсадочок, навіть заплітати косу навчився. Тато й мама натішитися не могли: не дитина — знахідка.
— До 7 класу зі мною взагалі проблем не було, — пригадує, посміхаючись, Артем. — Але влітку батьки відправили мене у табір. Там я вперше проявив непослух: зібрав піонерів і повів у похід. Знав місцевість добре, а вожата вперто не хотіла з нами прогулятися. Ми повернулися на другий день, батьки вже чекали у таборі, а заплакана вожата — у кабінеті директора. Мене не сварили, не “сповідали”, але тоді я вперше відчув, що значить бути самостійним. А ще — робити не так, як всі.
Він і школу закінчив не так як більшість — із золотою медаллю. Батьки пророчили вступ в університет, а Артем вирішив заробляти гроші.
— Знаєш, куди я пішов? — задає запитання і тут же відповідає: — У цирк. Тоді в Рівному зупинялися артисти, і я сам пішов до них, поцікавився, чи не треба їм “молоді талановиті робочі люди”. Взяли.
— Ким?
— Водієм, — ошелешує співрозмовник. — Я на права складав ще в 10 класі.
— І як працювалося? — не можу стримати здивування.
— Як у цирку — весело. Жоден університет цього не замінить. Всяке бувало… Може, через те через рік я все-таки повернувся обличчям до науки.
Навчання
і сім’я
Наука прийняла Артема з розкритими обіймам. Вчився легко і з задоволенням. Багато читав, брав участь у конкурсах, змаганнях, словом, проявив себе як активна і цілеспрямована людина. Іноді влаштовував дискусії з викладачами, частенько — з одногрупниками. А ще, як і багато молоді, розважався у нічних клубах. Саме там одного вечора й зустріла симпатичного чорнявого рівнянина квітучого віку москвичка. Не вагаючись, без запрошення сіла за їх столик, ненав’язливо долучилась до розмови… А зранку Артем прокинувся у московській квартирі нової знайомої. Жінка просто вкрала свою пасію. Так почалося його доросло-сімейне життя.
— Зранку прокидаюсь, а для мене вже каву приготували, сніданок чекає, — без меланхолії каже Артем. — З одного боку — рай, а з іншого — не звик я жити за чийсь рахунок. Але Тома переконувала, що можливість гарно пожити треба використовувати сповна. Бо життя коротке…
Гарне життя й справді виявилося нетривалим. Одного дня Артем повернувся з магазину, а на порозі квартири стояли дві валізи з речами. З’ясовувати стосунки хлопець не наважився. Просто залишив під дверима покупки…
Крок до зірок
Артем не панікував. Міркував лишень, як потрапити знову в Україну. За чашкою кави в найближчому кафе перерахував гроші — на дорогу не вистачить. Підзаробити б, промайнула думка, але ким. За роздумами застав хлопця товариш Томи. Послухав, що й до чого, втішати не став, а от з роботою підсобив — іди, мовляв, у стриптизери. Піт з чола втирати не доведеться, повчишся трохи, підзаробиш, а тоді знайдеш щось до душі.
— Я погодився практично без запитань. Не тому, що боляче було, а через безвихідь. Місце роботи теж запропонував друг, а от умови обговорював із власником клубу. Мені дали кімнатку у тому ж клубі, наступного дня приступив до навчання.
Новенького прийняли дружелюбно. Спочатку підсміювались над “хохляцьким” акцентом, але “танцювальні здібності” Артема допомогли — до роботи він приступив уже через тиждень.
— Підходжу вперше до стійки, а мені кажуть: уявляй, що це дівчина. Прискаю зо сміху — і де ви таких дівчат бачили? Додаю: може, я з іншою “потанцюю”, і хореограф теж усміхається. Так невимушено й спрацювалися.
Артема назвали Тімом і згодом ввели у парні виступи. Роздягався з найкращою стриптизеркою клубу, “боси” частіше ніж інших запрошували на свої свята. З тісної кімнатки хлопець переїхав у двокімнатну квартиру у хорошому районі міста, пізніше купив машину.
А у нас
в Україні…
Артем таки повернувся додому. Щоправда, не бідним студентом, а поважним модним парубком. Батьки зустріли радо, дипломом тішилися не менше, аніж сином, розпитували, а той чесно зізнався: мовляв, стриптизом заробляв на життя. Інтелігентні батьки ковтали валідол, хапалися за серце — як можна? Син тоді висунув найвагоміший батьківський аргумент: професію потрібно вибирати до душі. І всяке заняття прикрашає людина, а не навпаки. Батьки погодилися. І порадили шукати заняття у Києві.
Він так і зробив. У столиці уже московського танцівника зустріли підозріло. У роботі, втім, не відмовили, та й житло знайшлося без проблем.
— Старе життя перекотилося в нове, і особливих змін не передбачалося. Так, Київ багато в чому не схожий на Москву, та й різниця у особливостях професії є. Там люди вільніші, у нас — більш закомплексовані, там якісний стриптиз — мистецтво, а в нас його й досі сприймають як щось не зовсім порядне.
Де
у стриптизера душа?
У танцівників є свої життєві правила. Перше і основне — не слідити там, де працюєш. Це не означає, що стриптизери не зустрічаються зі стриптизерками, але вони не працюють в одному клубі. Крім того, між танцівниками значно менше умовностей, вони вільніше ставляться до стосунків та зобов’язань, більше цінують себе.
— На будь-якій роботі можна знайти привід і можливості до розпусти, — розмірковує Артем. — Насправді ж танцівники, принаймні мої знайомі, дуже рідко стають хастлерами, тобто проститутами. У стриптизу значно більше мистецького, аніж сороміцького. Правильно роздягнутися, пробудити в глядачеві не тваринну похіть, а бажання, особливі емоції, повір, нелегко. Коли працюєш перед людьми, як творча людина, показуєш себе. Чому ніхто не осуджує поета чи співака, який оголює душу в пісні? А хіба рухами тіла ми не передаємо душевні переживання?
Артем кілька разів виступав у Рівному. Про рідне місто має лише приємні враження, зауважуючи, що воно чистішає і молодшає. А от люди замкнутіші, в основному малоемоційні. Та й стриптиз тут не на найвищому рівні — недостатньо підходящих закладів, мало фахівців, які б навчали молодь “оголеним танцям”. Стати ж самому у лави вихователів “вільнодумного” покоління Артем поки не збирається — танці понад усе. Хоча ні — кохання важливіше…
