Святослав Каблак: “А в сім’ї ревізор – дружина”

Зустріч зі Святославом Каблаком залишила в пам’яті багато вражень. Не кожного разу співрозмовник виявляється тобі… родичем. Точніше, як з’ясувалося напередодні, родичі ми в надцятому коліні з його дружиною Тетяною. Адже вона, будучи родом із Костопільщини, має численну родину на Поліссі. Відтак наша розмова з паном Святославом набрала родинного характеру. І хоча про свою любов до кулінарії, про що напередодні розповіла його заступник, він говорив з неохотою, деякі сторінки свого життя все ж розкрив.

Завод так
і не побудував
— Пане Святославе, почнемо з того, як потрапили у крісло керівника обласного КРУ?
— О, це довга історія (сміється). Трудова біографія в мене насичена. Закінчивши Тернопільський фінансово-економічний інститут у 1980 році, почав свою діяльність з ревізора КРУ у Костопільському районі. У 1985 році був призначений керівником фінансового відділення у місті Кузнецовську. Працював там три роки. Потім — заступником голови міськвиконкому, а потім — директором заводу… Шляхи Господні кидали всюди.
— Директором якого заводу?
— Свого часу постало питання будівництва заводу “Монітор” у Кузнецовську, який би частково вирішив проблему міста з трудовлаштування, особливо жінок. Адже на “атомці” були зайняті всі чоловіки, а їх дружини сиділи без роботи. Зайнятися цим доручили саме мені. Для цього я їздив у Москву, в Міністерство електронної промисловості, де доводив, що будівництво заводу просто необхідне.
— Вдалося?
— Спочатку. У Москві я зустрічався з міністром Колесником, який був родом із Полтави і вважав нас своїми земляками. Він із розумінням поставився до наших пропозицій щодо будівництва заводу, підтримав їх. Погодився з нами і голова ради міністрів Віталій Масол. Отримавши всілякі погодження, ми розпочали розбудову, навчання працівників у місті Паневежисі Литовської Республіки, де був аналогічний завод. Однак у 1990 році довелося все призупинити. На перешкоді стала постанова Кабміну СРСР та ЦК КПРС про заборону будівництва великих промислових об’єктів біля атомних електростанцій. Отож будівництво заводу довелося перенести на Івано-Франківщину. Там планувалось спершу виробництво товарів народного вжитку, зокрема, побутових дозиметрів, але з розпадом Радянського Союзу воно виявилось нікому непотрібне.
— Я чула, що ви й керівником оздоровчого комплексу були…
— Так. У 1991 році було прийнято рішення про будівництво в Карпатах оздоровчого комплексу “Горянка” для постраждалих внаслідок аварії на ЧАЕС жителів Рівненської області. Але в кризовий період 1996-1997 років і це будівництво заморозили.

Приятелів — багато, друзів – одиниці
— За таких насичених трудоднів, мабуть, багатьох друзів вдалося здобути?
— Так. У мене назбиралось багато друзів, які в мене, до речі, ніколи не зникають. Якщо є друг, то він є. І не тільки у Рівному, а й в Україні, Росії, Прибалтиці.
— Що цінуєте в друзях?
— Це дуже складне питання, на яке я зразу й не відповім… Друг — це багатогранність. Треба, щоб була довіра, розуміння, відданість. Приятелів є багато, друзів — одиниці.
— А з рівненських друзів є відомі особистості?
— Ім’я кого ви хотіли б почути? (іронічно посміхається). Роман Василишин, наприклад. Ми з ним зростали в одному районі на Івано-Франківщині.
— Голова облради Олександр Данильчук у коло друзів входить?
— Сказати, що ми з ним близькі друзі — було б лукавством. Ми зберігаємо хороші людські стосунки.
— Свого часу, коли вас вперше пропонували на посаду керівника КРУ Рівненщини, губернатор області Віктор Матчук був відверто і категорично проти вашої кандидатури… Ви знаєте причину?
— Ні, вона мені невідома. Але запевняю, що це не через особистісні стосунки. Я з ним бачився, може, разів зо три в житті. А першого разу мою кандидатуру не затвердили, тому що на засіданні Кабміну не вистачило кворуму, а не тому, що не вистачило голосів.
— Ви розповідали, що часто були в Литві…
— Так, це, мабуть, найяскравіша сторінка мого життя. І прибалти, до речі, не такі повільні, як в анекдотах! (сміється). Насправді, дуже жваві люди. Був випадок, коли я зустрівся на одній вечірці з Казимирою Прунскене ще до того, як вона стала прем’єр-міністром незалежної Литви. Надзвичайна жінка… З бойовим характером, впевнений лідер. Тоді я ще подумав: “Якби нам таких людей”.

Туфлю нареченої вкрасти не дав
— Що запам’яталося з литовських традицій?
— Та в них такі ж традиції, як у нас! Одного разу поїхали ми на обід у кафе за місто. Напередодні мені все говорили “цепеліни, цепеліни”… Думаю, треба ж нарешті спробувати, що ж це таке. Замовили. Виявилося, що це звичайні наші картопляні зрази. Тільки у нас всередині зразів теж варена картопля, а у них — м’ясо. От вам і литовські цепеліни!
Мене, до слова, одного разу навіть жартома приймали в литовський народ (голосно сміється).
— А коли з дружиною познайомилися?
— В інституті. Я здобував вищу освіту після служби в армії, а Тетяна вже закінчувала інститут. Вона сама з Костополя. От чого і я тут. Адже після отримання диплома стояв перед вибором: або поїхати працювати на “Тюменьнефтегазстрой”, або в Костопіль. Вибрав останнє… (помовчав трохи).
До речі, в Костополі ми й весілля відіграли. Приїхала моя студентська група, дружини… Святкували за всіма тодішніми традиціями: у палатці, яку ставили в саду за хатою.
— Й дружби наречену викрадали?
— Е, ні… Навіть туфлю не дав вкрасти — Тетяна постійно була під моїм пильним наглядом (якраз у цей час телефонує дружина і, сміючись, розповідає про те, що журналістка, яка бере в нього інтерв’ю, її родичка).
— Довго завойовували любов дружини?
— Три роки в інституті зустрічалися до того, як визначитись “так чи ні”…
— Нещодавно був Тетянин день. Чим привітали дружину?
— Хай це залишиться секретом… (загадково посміхнувся). До речі, у неї сьогодні день народження (з паном Святославом ми зустрічалися 29 січня – авт.). Я вже підготував її улюблені орхідеї. Але цього разу у вазончику, щоб були живі.
— Дружина зараз чим займається?
— Працює в територіальній інспекції праці
.
Любить коли комарі кусають
— Загалом родину численну маєте?
— Дві дочки Мирослава й Людмила, два зяті та двоє онуків — по одному на кожну дочку. Більшість вільного часу з онуками якраз і проводжу.
— Дочок строго виховували?
— Я сказав би демократично. Ніколи на їх життя не впливав. Я завжди цінував їх право самостійного вибору.
— Якщо не секрет, сімейним бюджетом дружина розпоряджається чи ви?
— (Замислився). Мабуть, все-таки дружина більше “ревізор” (голосно сміється).
— Ваша заступник казала, що ви любите куховарити…
— Це так… Іноді. Буває, з дружиною разом готуємо. Можу поділитися рецептом улюбленої мачанки до вареників: обсмажити багато цибульки до майже червоного кольору, долити свіжого молока. Усе це довести до кипіння і настояти… Смакота.
— Після трудових буднів як відпочиваєте?
— Люблю гуляти. У лісі, наприклад. Гриби збирати, рибалити. Обожнюю ночувати під відкритим небом, щоб, як кажуть, комарик якийсь вкусив… (посміхається).
— А спорт?
— Люблю грати в більярд. Щодо активних видів спорту, то зараз, на жаль, після переломів обох ніг в автомобільній аварії, самі розумієте…
— Судячи з усього, у вас весела вдача. Чи вважаєте себе душею компанії?
— Навіть не знаю… Це треба питати в тих душ, що в компанії (сміється).
— Ви виросли в горах, на Прикарпатті. Як себе почуваєте на рівнині?
— Їжджу в Карпати. Якщо серйозно, то вже стільки часу прожив на Рівненщині, що звик до цього тихого рівнинного спокою…

Loading

Не пропускайте важливі новини Рівненщини Читайте ОГО у Google News
Підписатися
Поділитися:

Головні новини

Прокрутка до верху