— Мої батьки нормальною вважали сім’ю, де четверо-шестеро дітей, — розповідає Петро Брень. — Тепер, коли до нас у гості приїздять мої однокурсники й бачать батьків з двома дітьми, то кажуть, що це багато. У нашій окрузі є лише на хуторах кілька сімей, які виховують десять дітей. Але це швидше виняток.
Минулого року смертність у Кухоцькій Волі уперше порівнялася з народжуваністю: 40 смертей і стільки ж народжень. Зате сільський голова радіє іншому: з початку року тут побралося 28 пар. А це означає, що село не старіє, молодь не виїжджає, а будується, розвиває село.
Ще за Польщі, пригадує пан Брень історію, у Кухоцькій Волі була ґміна (тобто райцентр). Отож село не вважалося занедбаним чи неперспективним. Хоча його віддаленість від сучасного районного (55 кілометрів) та обласного (понад 250 кілометрів) центрів затруднює розвиток. Тут до сусідньої Волинської області усього чотири кілометри. Але незважаючи на віддаленність населеного пункту, у Кухоцькій Волі постійно проживає дві тисячі чоловік. Не забувають і про хутори, яких навколо розсипано аж 12.
Колись потужне сільськогосподарське товариство нараховувало 400 працюючих, тепер же залишилося 150, бідкається сільський голова. Хоча розвивається торгівля — у Кухоцькій Волі є 10 магазинів та кілька кафе. А от дозвіллєва база відсутня: ні молоді, ні старшому поколінню немає де відпочити. Єдиний тверезий чоловік, якого вдалося у понеділок зустріти в селі, був саме сільський голова. Ну звісно, тверезими були й дітлахи, які в обідню пору йшли зі школи.
Надлишок робочої сили спричиняє міграцію людей працездатного віку на заробітки. Половина жителів виїжджає на роботу у південні регіони України: Черкаська, Полтавська, Харківська області. Така географія заробітчанства викликана проблемами з постачанням хліба. У село привозять хлібобулочні вироби з Волині, а вони не завжди хорошої якості. Тому кухоцько-вільчани їздять на південь України, аби заробити й привезти хорошого борошна, з якого і печуть хліб.
— Із сусідніх сіл поліщуки їздять на заробітки в Москву та Санкт-Петербург. — ділиться Петро Брень. — З Кухоцької Волі — на Тамбовщину, в Уварівський район. До 50 чоловік мають там тимчасову прописку, зайняті на будівництвах. На зиму всі намагаються повернутися додому, до сім’ї. А весною знову на заробітки, щоб було чим годувати рідних та розвивати господарство.
Місцеві мешканці заробляють собі на життя також збиранням грибів. Журавлина у місцевих болотах відсутня. Як розповіла бабця Марія, вона все просить чоловіка (сім’я має коня), щоб той відвіз її на мох. Але де росте мох з журавлиною, ніхто не знає.
У побуті поліщуки невибагливі, у хаті є лише найнеобхідніше: ліжка, столи зі стільцями та шафи. Оскільки газ у село не возять, то опалення та приготування їжі можливе лише у печах та на грубках. У багатших домівках подекуди є телевізори та радіоприймачі. Але бідними себе
кухоцько-вільчани не вважають, хоча й не
проти отримувати більші зарплати, пенсії та “гробові”.
