Проблема, в принципі, знайома всім, бо рано чи пізно хтось із нас стикався з таким явищем, як зграя собак, що рискають по дворах у пошуках якоїсь їжі, або ж просто подорожують “визначними місцями” обласного центру. Така собі армія вільних, незалежних і — “без прописки”. Вдень ще якось миритися можна: мешканці по роботах, школах, дитсадках. Проте вночі підвіконне гавкання дістає настільки, що в особливо знервованих мешканців рука тягнеться до телефонного апарата і набирає номер служби, яка стає вирішенням усіх собачих проблем.
Але того погожого ранку, як стверджують мешканці будинків зі спільним двором на вулиці Фабричній, спокій розірвала така стрілянина, що малі діти, котрі ще мирно спали, прокинулися і не на жарт перелякалися. Пані Тамара, що мешкає в одному зі згаданих будинків, розповідає:
— Собачка, яку підкинули у наш двір, із часом прижилася. Згодом народила песенят. Наша сім’я не страждала від їхньої присутності. Навпаки, не раз спостерігали, як собаче сімейство не пускало до двору чужих — бомжів, наркоманів. Коли на вулиці починало сутеніти, “мама” заводила своїх собаченят назад у підвал на ночівлю.
Того ранку близько 8-ої години… У моєї доньки, 11-класниці, в школі був останній дзвоник. Та й, зрештою, всі діти-школярі з нашого будинку збиралися на це шкільне свято. Аж тут почулася стрілянина. Ми спочатку нічого не зрозуміли, я кинулася до вікна і побачила картину: з вантажної машини з оранжевою будкою (стало зрозуміло, що це приїхали гицлі) з дробовика стріляє чоловік по цих песиках. І все це відбувалося на очах не лише жителів будинку, які зранку прогулювали своїх домашніх “братів менших”, а й дітей, які кричали, плакали, злякано спостерігали жорстоку картину знищення.
Як розповідає далі пані Тамара, їхній двір — це своєрідний “вакуум”, площа всередині трьох будинків. І тому при стрілянині стояв дикий “коктейль”: вереску, крику, плачу, тріску-шуму від вікон та дверей, які то відкривалися, то зачинялися, та якогось незрозумілого відлуння. Діти, що йшли до школи, верталися назад додому, бо від побаченого отримали такий шок, що про свято останнього дзвоника вони вже й не думали. Однозначно, для частини з них свято було безнадійно зіпсовано.
— Та що й говорити, — підсумовує пані Тамара, — наприклад, моя донька пережила тоді такий стрес, що побачене стоятиме перед її очима ще довго.
Пані Лілія також мешкає в одному з будинків на Фабричній і теж стала свідком тієї ранкової “розправи”:
— Крик, галас стояв такий, що я й не пам’ятаю, як вибігла в одній сорочці і схопила собаченя, в якого після пострілу сильно роздробило задню частину тазу. А на другий день почула, як із двору чується знесилене скавчання. Як виявилося, це було ще одне врятоване (якщо можна так назвати) щеня, якому гицлі прострілили шию. Ймовірно, “спецпрацівник” стріляв подрібненими цвяхами, бо м’язова тканина була вщент розірвана: коли ми з сусідкою обробляли нещасній тварині рани, то з ушкоджених місць довелося пінцетом витягувати шматки цвяхів. Отож, і друге щеня я забрала до себе, аби і його хоч якось полікувати. Хоча, рятувати цих знесилених тварин не було сенсу — життя повільно, але покидало їх. І тому ми зателефонували: спочатку в АТП-1728, повідомивши диспетчеру, що їхні працівники не виконали свою роботу до кінця, а потім — ветеринару з проханням ввести пораненим собаченятам снодійне і таким чином позбавити їх від мук та страждань…
Через кілька днів, розповідає пані Лілія, на світ Божий з підвалу будинку виповзло ще одне (!) собаченя. В нього, як і його бідолашних родичів, лишилися численні поранення: була прострілена грудна клітка та передня лапа. Щоправда, за словами пані Лілії, третій виявився набагато живучішим. Його виходили, підлікували. І тепер у дворі песик має своє місце, збоку від під’їзду, йому приносять їжу, воду. Дітлахи, які бавилися неподалік, із усією щирістю повідали, що тварина абсолютно не заважає їм, а навпаки — тихо лежить і спостерігає за навколишніми подіями. Навіть жодного “гав” не довелося ще почути від нього.
Звісно, думки мешканців будинків на Фабричній неоднакові: одні стверджують, що спокій у їхньому дворі — понад усе, і бродячих собак варто знищувати. Інші — що тварини їм абсолютно не заважали, а були своєрідною охороною від чужаків. Решта погоджуються з тим, що як би там не було, але такий відстріл — це знущання над тваринами, бо працівники АТП-1728, зрештою, отримують заробітну плату, тож хай “добросовісно” й цивілізовано виконують свою роботу.
Що ж, скільки людей, стільки й думок. Скільки думок, стільки й проблем. Але непорушним лишається одне: розуміння гуманності в суспільстві. Яким воно має бути? І на яких прикладах прекрасного виховуються наші діти? Описаний випадок, що стався на вулиці Фабричній — типовий і по-сьогоднішньому нерезонансний. Бо палка, як-то кажуть, з двома кінцями. Але вразила фраза одного із свідків стрільби: “Собак жалієте? Тут людей поряд убивають — от із чого треба починати!”
То що ж було спочатку?..
Начальник АТП-1728 Микола Рижий:
— Я не погоджуюся з усім, що розповіли вам мешканці вулиці Фабричної. Те, що мої працівники стріляли цвяхами — неправда. Тому що, в основному, відстріл ведеться зі зброї, начиненої усипляючою ін’єкцією. Те, що собаки після відстрілу розбіглися, то таке трапляється, а по підвалах наші працівники не мають права їх виловлювати. Чому ж тоді жильці, коли телефонували нашому диспетчеру, не погодилися, щоб недобитих тварин забрали? Однозначно, ми ні в чому не винні.
