роможний лише справжній козак!” — упевнений 68-річний мешканець села Орест Великголова, який переконаний, що корінні жителі Хлівища — із козаків.
Великголова — означає “розумний”
Орест Великголова розповідає, що запитав батька, чому у них таке цікаве прізвище, ще школярем.
— Із запорізьких козаків ми, — пояснив він мені тоді. — Щоправда, як потрапили наші предки на буковинські землі, пояснити не міг. А прізвище означає те, що розумними завше були люди у нашому роду.
Моє припущення таке: коли Катерина II у 1775 році розігнала Запорозьку Січ, то частина козаків переселилася за Дунай, а згодом піднялася по Пруту догори, осівши на буковинських землях.
Справді, у нашому селі у людей — суто козацькі прізвища (Великголова, Стрижиборода, Безвушко, Петрушка, Сухар). Відомо, що козакам давали прізвиська (що потім перетворювалися на прізвища) за якоюсь зовнішньою ознакою, характерною звичкою, улюбленою стравою чи одягом.
Ще один доказ козацького походження — звичаї, яких не зустрінеш у жодному селі по-сусідству. Один із них котрийсь голова колгоспу після війни заборонив: на Вознесіння робили кінний виїзд. Перед тим, у суботу, чоловіки і парубки мили та чистили коней, а дружини і дівчата плели вінки, які вішали потім коневі на шию. Після служби у неділю люди одягали білі сорочки і портяниці та за сигналом виходили на толоку в центрі села. Пригадую, що через плече у них були стрічки — в одних одна, а у деяких — аж дві. Напевно, ці відмінності мали козацьке походження.
А прийдіть до нас на весілля: жодне застілля не минає без запальних пісень про козаків.
Козаки зради не прощають
Прадід Ореста Великголови — Кость — майже щодня випивав під час обіду 250 грамів козацької горілки і йшов у поле працювати. Дожив цей кремезний чоловік до 95 років і почувався чудово до останніх днів.
Саме він навчив свого сина, а відтак та наука дійшла і до пана Ореста, основних правил споживання горілки: козак повинен пити так, щоби наступного дня пам’ятати:
1. Де був.
2. З ким пив.
3. Про що говорили.
4. Як прийшов додому.
Козацької люльки у діда Костя, пригадує пан Орест, не було, а був півметровий цибух (довжелезний хвіст від люльки):
— Така річ наводить на думку, що козаки покурювали якісь слабкі наркотики, а може, настоювали тютюн.
Раніше у селі зберігалися справжні козацькі закони: дівчина та юнак, наприклад, не мали права навіть за руки узятися, коли поверталися з танців. Непростим випробуванням було для молодят довести, що вони справді вирішили одружитися: протягом 10 неділь вони повинні були ходити до церкви і “ставати перед громадою”. Священик пояснював заповіді Божі, а після служби обов’язково запитував парафіян, чи не заперечує хтось проти цього шлюбу. Нині звичай зберігся, але часто молоді присутні на службі заочно.
А для того, щоби переконатися, чи перед вами справжній козак, каже Орест Великголова, слід запитати чоловіка: як він ставиться до подружньої зради?
— Справжні козаки дуже люблять своїх жінок, — розповідає чоловік, — та зради ні за що не простить. Але ніколи й не розлучиться.
А мріють козаки у Хлівищі про те, щоби зажили нарешті українці щасливо і багато, як того хотіли запорозькі козаки. І ще було би непогано, каже пан Орест, якби озвалися козаки, які вміють варити козацьку горілку “медовуху”: загубився рецепт її у Хлівищі за роки заборон та радянської влади.
Коментар кандидата історичних наук доцента Олександра Масана:
— Нащадки запорозьких козаків справді могли потрапити на Буковину: вони розсіювалися по усіх усюдах (Австрія, Угорщина), а тим паче могли опинитися тут. До речі, я зустрічав у джерелах прізвище Козак на Буковині ще із XVIII століття. У спогадах старожилів Кіцманського району дуже часто згадуються козацькі пісні. Навіть узяти факт із біографії Сидора Воробкевича: у дитинстві бабуся Параска співала йому козацьких пісень.
Осідали козаки на Хотинщині, могли і до нас потрапити. І навпаки, цілі села з Буковини втікали на землі війська Запорозького, наприклад — село Стальнівці (Сталінешти).
