“У нас немає сто грамів”

Такими словами зустрічають нових учасників у групі анонімних алкоголіків

Багато хто з них приїжджає на спільні зустрічі власними авто, причому недешевими. Вони одружені, мають дітей, стабільну роботу та житло, і не випивають уже понад п’ять-вісім-десять років, однак продовжують спілкуватися з тими, хто в різні часи вирішив позбутися звички хронічно пити. Серед них приватні підприємці, чиновники, водії, торговці. Анонімні алкоголіки — це реалізовані в житті люди, які свого часу зуміли визнати свою хворобу і нині не соромляться власного минулого.

На алкоголіка не схожа – мене викрили

Приходжу знайомитися. Кімната, площею трохи більше десяти квадратних метрів — тут збирається група анонімних алкоголіків (АА). Два крісла, диван, кілька стільців, два столи, шафа, телевізор та комп’ютер — тіснувато, але затишно.
Мене представили як новеньку, але всі з першого ж погляду одностайно викрили мою особу: “нетипове для наших обличчя”.
Зібралося четверо, потім підтяглися ще троє чоловік. Згоду на мою присутність під час зустрічі повинен був дати кожен. І хвилювання з’явилося тоді, коли повідомили, що сьогодні в групі новенький.
Коли кожен знайшов у тісненькій кімнаті своє місце, Марина (всі імена змінено з етичних міркувань — авт.), жінка років 35, добре одягнена і доглянута, запитала повторно у всіх:
— Я пропоную сьогодні зробити засідання відкритим, оскільки до нас завітав журналіст. Чи немає когось, хто проти?
По миті мовчання Сергій, один із групи, відповів:
— Я думаю, що це навіть потрібно, нехай люди знають!
Тутешній новачок Максим мовчав. А моїм тілом пробіг жар, я вся насторожилася перед новими враженнями…

Долю змінив доньчин зубчик

Марина того дня була єдиною жінкою в групі. На її запитання “де інші?” відповідають:
— Хтось у запої, а хтось на конференції у Франківську.
— Що ж, розпочинаємо, — керує Марина. — Усім привіт! Я — секретар групи анонімних алкоголіків.
Після того, як кожен привітався з Мариною, прозвучала молитва вдячності. Марина зачитала визначення поняття “анонімний алкоголік” і передала по колу один папірець з дванадцятьма законами АА, а потім інший — з дванадцятьма традиціями.
— Тепер я пропоную кожному розповісти коротко про себе, — продовжує жінка. — І за бажанням зазначати, як довго ви не вживаєте алкоголю.
У кімнаті запанувала тиша в очікуванні того, хто набереться сміливості розпочати.
— Ну, оскільки всі мовчать, то вже якось повелося, що я розпочинаю, — з посмішкою каже чоловік років 50-ти. — Михайло, колишній алкоголік. Уже протягом 17-ти років не вживаю спиртне. — Михайло витримав коротеньку паузу, вдихнув та розпочав свою життєву розповідь. — Моя донька випала із моїх рук і вибила собі зубчик. Після цього випадку почав себе ненавидіти. Я випивав не постійно, але пив. Після того випадку з дочкою, нікому не сказавши, я поклав той зубчик у футляр електробритви, щоби нагадував мені щодня. І поклявся, що більше не буду пити, — очі Михайла наповнилися сумом, але в цю мить він сам вирішив зняти напругу. — Було, що зривався, але тепер жартую, що, мабуть, тоді забув поголитися…
Було помітно, що Михайло щиро намагається передати свої відчуття кожному, він почав жестикулювати:
— Розумієте, ми з другом доходили до магазину, і товариш казав: “Ну що? Тільки чекушка?”, але потім йшла і літра… Я був і на “хімії”, відсидів усі п’ять років, бо коли мав можливість достроково піти завдяки зв’язкам, не витримував і тижня без пиятики. А моїй матері сказали, щоб відправила мене на групу. Пішов туди лише через те, що думав: піду, буде хоч можливість містом погуляти. Але гуляю й досі, — посміхнувся чоловік. — Я завжди думав про майбутнє. Як же я не буду пити на весіллі своєї доньки чи на Новий рік? А донечка на той час була мені по коліно. Я не контролював себе, але з групою виплив на поверхню.

Запила в декреті

Знову тиша, кожен подумав про своє. Навіть у моїй голові почався аналіз свого життя, вчинків, поведінки…
— Я — Марина, і я — алкоголічка, — перебила тишу жінка. — Була в декреті. Чоловік на роботі, свекруха могла доглянути дитину, а я тим часом пила. Йшла до сусідки, вона 25 грамів чотирма заходами годину п’є, а мені що з того? Після того спробувала пити й на самоті. Ставила в буфет пляшку, походжу півдня — вип’ю півпляшки, потім ще і ще… А чого ділитися ще з кимсь своїм питвом?
Погляд Марини бігав по обличчях присутніх, а потім вона поглянула на свої руки:
— Мій чоловік говорив мені якось за келихом пива, що ось, мовляв, подивися на жінку-бомжа — ти до 27 років станеш такою ж. У мене було три спроби суїциду. Прийшла сюди, бо безкоштовно, — сміється Марина. — Я ж ніколи не визнавала, що стала алкоголіком. Думала, це мене хтось зурочив: мертвої землі насипав під ноги чи води налили. Підходила до дверей нарколога-психотерапевта, але перше слово відкидала, лиш тоді казала, що мені сюди. Мріяла, що зараз, як в американських фільмах, ляжу на диван, мені розкажуть, як треба жити, і все стане класно. Ні, ні і ні! Тільки оця група мене справді врятувала. І от уже трохи більше восьми років я тут.

Ще встиг консерваторію закінчити

— Мене звати Ігор, я алкоголік. У мене все вийшло спонтанно. Якісь проблеми, сумно стало, туго так якось. І я спочатку спробував наркотики, а потім і алкоголь. Зрештою стало все одно: горілка, ацетон. Встиг консерваторію закінчити, але це лише завдяки своєму початковому іміджу. Один викладач навіть сказав мені: “Ігорю, куди ти котишся?”. А я й справді котився… Потім не знаю як потрапив до монастиря, і півроку не пив, трохи зрозумів, що можна і не так жити. Однак докотився я і до того, що опинився на вулиці. Вирішив, що наркотики вживати не буду, мовляв, довше проживу. І сказав собі: буду алкоголіком. Крав і знову пив, жив на вулиці… — вираз обличчя Ігоря різко змінюється і набирає різкості. — Та ми там один одного обкрадали на тій бомжатні! Для мене той стан уже був дном. Не розумів нічого. Лише знаю, що якась сила в ту мить мене потягла, прийшов у мороз додому в тапках на босу ногу, в якійсь там тонкій куртці, взяв гроші і пішов лікуватися. До цього, уявіть собі, тільки на чотирьох міг у туалет долізти, а це десять кілометрів пройшов, не усвідомлюючи навіть, що мене тягне.
На групі заборонено перебивати, і всі мовчки слухали, чекали завершення розповіді.
— Хотів повіситися, — продовжує Ігор. — Теж не пам’ятаю, як це відбувалося. Лише згадую, як прокинувся у лікарні зв’язаним, а у мене в ногах молився якийсь дядько. В голові виникла думка, що я у пеклі, — гірко посміхається молодик. — До раю мене не взяли б. І так собі думаю: зараз почнуться різні суди, чистилища… Цієї миті голосно закричав, прибігли санітари. Тут мені вже сказали, що я у божевільні…

Разом радимо новачкові

Естафета перейшла до новачка Максима, його руки трохи тремтіли, а голос звучав невпевнено:
— Боляче бути молодим і зізнаватися, що ти алкоголік, — похнюпився хлопець. — Я почав пити ще в школі. Старшокласники там завжди трохи випивали за роботою в полі. Ось так все почалось і поїхало. Закінчив школу, ще поступив до інституту, але вже не закінчив, певно, через пиятику. Пив, пив, доки не потрапив до лікарні, не відчув, що згораю. Трохи ніби взяв себе в руки, знайшов дівчину, жив з нею три роки. На той час був закодований торпедою, але вже через рік вона вийшла, однак я ще тримався… А потім знову затягнуло. Я лише місяць, як не п’ю, не можу знайти собі місця, в голові хаос. Ще таблетки приймаю, які прописали у лікарні. Зрозумійте і порадьте: я не знаю, з чого мені почати. Організм ще слабкий, не знаю, чим зайняти свою голову і руки…
На його прохання втрутилася Марина:
— Не поспішай. Поетапно все роби. Почни з однієї тумби в день, наступного дня переходь на іншу…
— Не завантажуй себе, — втручається Михайло, у якого вже сімнадцять тверезих років за плечима. — Все по одній сходинці.
Після таких лаконічних порад зробили коротку паузу для тих, хто курить, а хто лишився в офісі, почав розкладати на столі цукерки, чай, каву.

Гордилися, що шизофреніки, а не алкоголіки

Наступним був той самий Сергій, який одним з перших підтримав ідею моєї присутності. Своєю зовнішністю він чимось нагадував Михайла Боярського, щоправда, віком молодший.
— Коли мене покинули близькі через алкоголізм, то я вже геть зовсім запив. Випадково, як і всі тут, потрапив до групи, і вже десь понад рік не п’ю… Але час не рахую, бо раніше рахував і зривався, а тепер вирішив зав’язати назавжди, тому не рахую. Часто згадую, як перед кабінетом психотерапевта мені один чоловік з гордістю сказав: “Я не шизофренік, я алкоголік!” Знаєте, я зараз різниці не бачу, адже йдемо всі до одного лікаря.
Його підтримує Марина:
— Так часто буває, що під дверима психотерапевта стоять з чим завгодно: “у мене нирки”, “головою стукнувся”, “ноги терпнуть”, труситься все всередині”…
— Усі йдуть до лікаря, крім алкоголіків, — жартома каже Михайло.
Час засідання добігав кінця, і Марина махнула рукою, що означало — не більше десяти хвилин. Приєднатися до учасників-доповідачів захотів Павло.
— Це я тобі, Максиме, хочу сказати, — все ж непоспіхом веде Павло. — Шкодую, що замолоду не зрозумів правду про свій алкоголізм. Схаменувся б, то хоч би пожити зміг. У групі я вже вдруге. Якось ходив уже. Рік виходив та й вирішив, що вже здоровий, зможу себе контролювати, — але зась! Спробував випити сто грамів, виспався, та назавтра вже було двісті, а потім іще більше… Пам’ятаю, що лежав безсилий три доби. І ці 72 години я думав: якщо зможу колись встати, то повернуся до АА. І я встав, вдягнувся, пішов. Вдруге йти до тих самих людей дуже важко. Я просто знаю, що третього шансу мені не дано, тому сьогоднішній не хочу втрачати… Я не п’ю рік і шість днів.
У кімнаті залунали оплески, що свідчили про повагу до сили волі Павла.
Обійми на прощання, домовленість про наступну зустріч уже через три дні.

Loading

Не пропускайте важливі новини Рівненщини Читайте ОГО у Google News
Підписатися
Поділитися:

Головні новини

Прокрутка до верху