Нарешті ці “прогнози” починають здійснюватись. Як повідомив на цьому тижні голова Фонду держмайна України Михайло Чечетов, тільки за перші три місяці 2004 року Фонд виконав піврічне завдання з надходження коштів від приватизації. Зокрема, вже за три місяці продано держвласності на 1 мільярд гривень. Сума чимала, темпи — крейсерські. Це дало підставу Чечетову звернутися в Кабінет Міністрів з пропозицією збільшити річний план з надходження від приватизації до 2,7 млрд. гривень.
Очевидно, що для таких оптимістичних прогнозів Фонд держмайна має всі підстави. Є пропозиції, є покупці, і, головне, ще є що продавати.
Серед приватизаційних об’єктів можна виділити окремо, наприклад, Одеський припортовий завод. Він є лідером за обсягами випуску аміаку і карбаміду серед аналогічних підприємств СНД. Працює досить потужно, стабільно підвищує обсяги виробництва і дає в державну казну 100-120 млн. грн. щорічно. Вже було кілька спроб виставити ОПЗ на продаж. Востаннє у 2001 році підприємство особисто “зняв” з приватизації Леонід Кучма, перебуваючи в Одесі. Кажуть, що тоді навіть пообіцяв більше до цієї теми не повертатись. Але…
Цікаво і напевно симптоматично, що серед основних покупців-претендентів на Одеський припортовий завод значаться насамперед росіяни. А основним лобістом, як зазначають експерти, виступає не хто інший, як посол Росії в Україні Віктор Черномирдін. Резонів прибрати до рук такий об’єкт — більш ніж достатньо.
Судячи з усього, у Фонду держмайна з російськими компаніями давні й добрі стосунки. Це особливо чітко прослідковується на прикладі так і не розпочатого будівництва алюмінієвого заводу на Харківщині. Якщо коротко, то історія має такий вигляд. Компанія “Український алюміній”, яка повністю підконтрольна “Російському алюмінію”, зобов’язалась збудувати у Первомайську (Харківська область) алюмінієвий завод у додаток до придбання 30-відсоткового пакету акцій Миколаївського глиноземного заводу. Будівництво мало розпочатись у 2002 році. Однак ще на початок 2004-го ніяких реальних робіт на Харківщині не велося. За законом угода на придбання акцій глиноземного заводу мала б бути розірваною, але ФДМ України несподівано пішов назустріч росіянам і погодився взамін будівництву збільшити у півтора раза потужності МГЗ. Зрозуміло, що таке рішення набагато вигідніше російській стороні, ніж українській, бо новий завод — це додаткові робочі місця, надходження до бюджету тощо. А просте нарощування потужностей виглядає досить примарним кроком, розрахованим, у першу чергу, погасити конфлікт.
Загалом, приватизаційні процеси в Україні часто ставлять більше запитань, аніж дають відповідей. Як завжди кінцеву оцінку у правильності тих чи інших дій поставить історія. І, як це часто буває, ця оцінка вже ні на що не впливатиме.
