На жаль, самого Петра Яцика серед нас уже немає, тому розповів про нього видатний письменник, виконавчий директор Української ліги меценатів Михайло Слабошпицький, котрий свого часу був знайомий з Яциком і навіть написав про нього книгу, назву якої я й виніс у заголовок цієї статті.
…Отже, Петро Яцик мив у монреальському ресторані посуд і вже думав, як найшвидше звідти вибратися, знайшовши іншу роботу, бо вельми відчував те, що називається великим душевним дискомфортом.
Молоді дівчата приносили йому гору забруднених різними соусами й підливами тарілок і, здавалося, підсміювалися з нього. Він закипав гнівом на себе, що не знайшов чогось відповід-нішого для чоловіка. Ковзав поглядом на інший бік підсобного приміщення ресторану й бачив старого, низенького, геть зморщеного японця, котрий теж мив посуд і, вважалося Яцикові, також з неприхованими глузами дивився на нього, мовби хотів сказати: “Мені вже нікуди подітися, а ти, молодий, здоровий, чого нидієш тут? У тебе ж стільки можливостей! Тільки вийди на вулицю — і одразу ж знайдеш щось вартісніше…”
Закінчував працю, виходив на вулицю, скрізь розпитував про роботу. У відповідь на його запитання часто запитували його: “Що ти вмієш?” “Усе можу”, — казав він, і починав перераховувати, що міг би робити. “Віримо, що все, але що ти вмієш робити добре?”
Уже тоді він виразно відчув різницю між тим світом, у якому народився й виріс, і нинішнім. Тут нікого не цікавило, що людина може робити. Цікавило лиш те, що саме уміє робити добре.
У справедливості тих вимог невдовзі переконався, потрапивши на різню. Працював поряд з немолодим євреєм, відокремлюючи м’ясо від кісток. Доки Яцик домучив один шмат, у сусіда було вже з десяток. На його роботу страшно було глянути. В сусіда ж кістки лежали мовби відполіровані. Хоч сядь та й плач.
Але наполегливий характер виручав його скрізь.
Наступного дня прийшов на роботу раніше. Наточив ножа так, що ним легко можна було б голитися. Непомітно придивлявся до сусіда, вивчав його економні й спокійні рухи. Вчився на ходу.
Той інколи здивовано позиркував на нього — Яцика раптово наче підмінили. Він уже мало нагадував того безпорадного чоловіка, який працював тут ще вчора.
Ще раз переконався не тільки в тому, що не святі горшки ліплять. Виявляється, дуже часто наші здібності прямо пропорційно залежать од наших бажань і нашої наполегливості.
Звичайно ж, робота була марудна. З такої тяжко одержати якесь задоволення. Але якщо не маєш відповідної кваліфікації і не вкладеш у роботу душу, то нічого до пуття не зробиш, а отже — й не заробиш. А Яцикові тоді йшлося передовсім про це, і тільки про це. Без грошей тут, у чужому краю, він не міг би й кроку ступити.
Отже, приємна чи неприємна тобі така робота — то твоя суто особиста справа і ніхто тебе про неї не запитує. Мусиш полюбити цю роботу, бо поки що не маєш іншого виходу. А платою за ту вимушену любов стане трохи більша сума доларів.
Після того в Яцика була ще робота на залізниці, в молочарні. Збираючи цент до цента, вже мав певну суму й думав над тим, як відкрити своє підприємство.
1125 доларів у 1950 році — то були чималі гроші. Тим більше для тодішнього робітника на молочарні Петра Яцика. При його заробітках 75 центів на годину зібрати такі гроші доволі непросто. Але Яцик твердо поклав собі: мусить мати бодай невеликі кошти, щоб вкласти їх у справу, яка стане початком задуманого. Два його партнери разом вклали чверть від суми Яцика. Так і заснували у районі, густозаселеному земляками, українську книгарню “Арка”. То була своєрідна точка відліку в біографії підприєм-ця Петра Яцика. До речі, вирішив заризикувати, як каже сам, у розумних межах, які можна витримати на випадок невдачі. Тобто ще якусь дещицю коштів лишив собі про запас, на чорний день. І якби “Арка” зазнала фіаско, він, однак, не втратив би все, що мав. “Не клади всі яйця в один кошик”, — любить повторювати він.
Їм пророкували: збанкрутуєте, оскільки настали часи, коли ніхто книг не читає і не купує. Але вже від самого початку в магазині було людно. Одні просто заходили перекинутися словом із земляками, але не могли вийти без книги, яку їм нарадили, інші шукали щось почитати про Україну. Одне слово, новоявлені підприємці навіть самі подивувалися такому стартові. Незабаром зрозуміли: треба розширювати книгарню.
Партнери працювали в книгарні, Яцик — на залізниці. У магазині допомагав їм у вільний від роботи час. У всіх трьох до ентузіазму поволі долучалися досвід ведення підприємства, наука стосунків з клієнтами. Врешті настав той день, коли Яцик сказав собі: час лишати працю на залізниці й іти працювати на себе. Заявив про те спільникам. І тут виникла несподівана колізія. Партнери відповіли, що трьом у книгарні буде тіснувато. Яцик попервах образився: “Отже, ви мене не хочете?”
Оповідає сьогодні про те з доброю іронією і самокпином над своїми тодішніми почуттями. Але все було правильно. Тіснитися в одній книгарні втрьох було нераціонально. Та й, зрештою, Яцик уже мав би подумати про щось для себе масштабніше. Вдалий початок зміцнив його впевненість у собі.
Вони мирно розійшлися. Яцик одержав 46 000 доларів і готовий був до нової справи.
Минав 1954 рік. На той час у Торонто переїхав з Аргентини Михайло Шафранюк, з яким Яцик вирішив відкрити меблевий магазин на вулиці Квін. Його знову застерігали: така затія приречена, оскільки на Квіні п’ятдесят три меблевих магазини, які належать кмітливим євреям; у вас, мовляв, нічого доброго з того не вийде, не витримаєте конкуренції. Яцик у відповідь заперечував: “Якщо я відтягну від тих магазинів бодай по одному клієнтові щотижня, то нам уже вистачить для того, аби мати прибуток”.
Він прикинув: нині тут своєрідний демографічний вибух, до Торонто звідусюди інтенсивно прибувають люди, купують будинки. Отже, їм потрібні меблі. Створюються нові сім’ї, відокремлюються від батьків. Молоді також прийдуть до меблевих магазинів. Хтось зазирне й до них. У кожному разі, це підприємство багатообіцяюче. До того ж на Квіні завжди людно. Це справді вдало вибране для такого магазину місце — усім впадатиме в око.
Уже перші місяці підтвердили точність прогнозів. Торгівля пішла настільки успішно, що вони почали продавати товару більше, аніж попервах планували. Отже, конкуренція з усіма п’ятдесятьма трьома іншими магазинами їм не загрожувала. Місце в тому підприємництві було всім, бо на всіх вистачало клієнтів.
У наступній публікації — “Як Петро Яцик став власником будівельної компанії”.
Ігор ГУБЕРНИКОВ, автор і організатор Національної програми “Будь багатим”, 100kingsua@zeos.net.
![]()

