Насправді ж «анти-польська акція», яка за польськими джерелами охопила понад 4600 населених пунктів, набрала форм масової розправи над цивільним населенням з ознаками особливої жорстокості. Від окремих подробиць насильства, що їх представляють особи вцілілі під час цих погромів, кров холоне в жилах. Як сказав один з сучасних польських публіцистів: «Я можу зрозуміти, для чого вони це робили, але не можу збагнути, чому так жорстоко», йдеться у .
У Польщі – і в комуністичній, і у відновленій незалежній – кілька разів намагалися ініціювати розслідування по цій справі, але нікого з винних так і не було віднайдено та покарано. Інша річ – відповідальність моральна, якої з нас ніхто не знімав. Поляки – вцілілі у тій різні, а також родичі жертв – так ніколи не почули від українців перепросин. Президент Кучма з президентом Кваснєвським виконали якісь ритуальні танці над братською могилою у селі Павлівка під час відзначень 60-ї річниці трагедії, але слова «пробачте» так і не було сказано. Тоді ж український і польський парламенти намагалися ухвалити спільну угоду з цього приводу, але вийшов, як завжди, дешевий політичний спектакль, який нікого не міг задовільнити. Ієрархи Римо-католицької і Греко-католицької церков теж звернулися з відозвою до віруючих про примирення. Після 2004-го свої ритуальні танці над могилами виконували теж президенти Ющенко і Качинський, але теж – безрезультатно.
Наближення 70-ї річниці, яку будуть відзначати через рік, вже зараз показує, що чимало людей у Польщі ще й досі болісно відчувають кривду, завдану українцями у ті роки. Це почуття несправедливості – коли є жертви, але немає винних – не залишається непоміченим польськими політиками і громадськими діячами, а відтак через ЗМІ не пройде й повз увагу всього польського суспільства.
Днями Міська рада Кракова прийняла резолюцію, у якій звернулася до Президента Польщі і Сейму з пропозицією встановити 11 липня День Пам`яті про мучеництво кресов`ян, щоб віддати шану «всім жертвам, жорстоко вбитим українськими націоналістами з-під знаку ОУН-УПА». Це тільки перша вісточка того, що у липні 2013 р. в українсько-польських стосунках знову може бути «гаряче».
Як нам змінити цю неприємну ситуацію, яка повторюється з року в рік, а особливого звучання набирає під час ювілеїв? Адже поляки – це, без перебільшення, наш єдиний справжній приятель і партнер за західним кордоном. Країна і народ, від яких ми очікуємо допомоги, не можуть мати до нас жалю за історичні кривди. Тож мусимо цю проблему якось вирішити.
Але що мали б зробити ми, мешканці України, щоб вирішити цю проблему у цивілізований спосіб? Що мали б зробити представники офіційної України, як і її рядові громадяни, щоб вразливі на тему «волинської різні» поляки відчули сатисфакцію? За яких обставин проблемну тему трагедії на Волині ми зможемо відібрати в політиків і передати її історикам?
Поляків не цікавить трагедія «волинської різні»
Напередодні 69-ї річниці «Волинської різні» у Львові, у Галицькому дискусійному клубі «Митуса», зібрались польські та українські журналісти, громадські діячі, аби обговорити перспективи українсько-полького примирення в питанні «волинської різні». Дискусанти намагались знайти форму, аби це не перетворити на чергову дискусію ненависті між поляками та українцями.
«Щороку в цей час поляки згадують про «Волинську різню» і щороку це викликає напругу у польсько-українських стосунках. Чи можливе справжнє українсько-польське примирення? Політичні жести президентів, взаємна скруха церковних ієрархів, заклики публіцистів – загальної ситуації не змінили. А чи можна її змінити і за яких обставин?»,– такими словами розпочав дискусію історик, модератор зустрічі Володимир Павлів.
Головні дискусантами були український культуролог, політолог, головний редактор і засновник Незалежного культурологічного журналу «Ї» Тарас Возняк та публіцист, журналіст «Gazeta Wyborcza» Марцін Войцеховський, пише www.galinfo.com.ua.
Першим висловився польський журналіст Марцін Войцехівський. Він наголошував на тому, що потрібно змінювати ставлення до трагедії і розглядати «волинську різню» у історичному контексті.
«Волинська трагедія» має бути якимось чином вирішена, але процес ускладнився і затягнувся на 20 років. Це не повинен бути односторонній процес», – сказав він.
«Не треба створювати міфів, що це питання цікавить поляків та польські ЗМІ. Ця тема не викликає якось особливого зацікавлення у поляків. Якщо бути відвертим, більшість поляків це питання не цікавить. У 2008 році було проведено соціологічне опитування, 41% поляків взагалі не знають, що це таке. Так що це міф, що поляки переживають за ці події», – додав журналіст.
Втім, він зазначив, що з іншого боку є група людей, які мешкали, або яких переселили з Польщі, і їх це питання особливо цікавить, ці громадяни і потребують допомоги.
Войцеховський також спробував спростувати міф про те, що поляки хочуть, аби українці вибачились.
«Я думаю, ці часи вже пройшли, бо людей, які це пережили, і які ще пам’ятають про ці події, залишилось дуже мало», – наголосив він.
Окрім того, журналіст наголосив, що для історії є дуже важливий контекст: «Коли починаємо говорити про історію, потрібно згадувати про контекст. Контекст є дуже важливим для розуміння того, що відбулось. Ми повинні розмовляти про це, давати висловитись іншим сторонам, і бути обережними, бо інколи ситуація може вийти з-під контролю».
«Останнім часом, люди не дуже цікавляться історією, їм легше просто поділити на чорне та біле. Це такі часи», – додав Марцін Войцехівський.
Далі дискусію продовжив український культуролог, політолог, головний редактор і засновник Незалежного культурологічного журналу «Ї» Тарас Возняк.
«Десять років тому, ми дискутували щодо цієї історичної події, навіть видали книгу. Чи за цей час щось змінилось?… У польському дискурсі це перемога польської зброї над українцями, яких викинули з Польщі. В українському – української зброї над поляками, яких викинули з України», – сказав він.
«Потрібно зробити вся для того, аби задати словесний фон, тон дискусії, тоді вже можна дійти до певних конкретніших речей. Коли у 2003 році ми запустили ту дискусію з фразами та формулюваннями, які допомогли осмислити цю подію, це вже був великий крок», – сказав Тарас Возняк.
Політолог наголосив, що перспектива входження України в цивілізований світ пролягає через примирення Польщі з Україною: «Коли ми, українці, приступали до осмислення трагедії, ми брали зразок німецько–польського примирення, і за тими поєднаннями стояла перспектива нашого входження в цивілізований світ в ЄС, в НАТО, та на сьогодні ця перспектива закрилась. Головне завдання, якому ми повинні протистояти, зміна дискурсу з теми ненависті. Це розчарування поляків в Україні, як у країні, яка спроможна на якийсь цивілізований розвиток взагалі, і в цьому питання зокрема».
Окрім того, Тарас Возняк похвалив українських політиків. «Все-таки якими дивними нам не видавались наші українські політики, у нас достатньо виважена політика. Леонід Кучма спромігся на важливий крок».
«Не варто заводити одну й ту саму пісню…Аби не перевернути удар зла проти себе», – багатозначно сказав Тарас Возняк.
Втім, учасники зійшлись на тому, що українцям і полякам потрібно шукати більше спільного. Пам’ятати і святкувати ті історичні дати, коли українці і поляки допомагали один одному.
«Треба відзначити такий день, тих людей, котрі рятували поляків чи українців. Були ж не тільки ті, котрі різали, були й ті, які проявляли людяність», – наголосив Тарас Возняк.
Довідка:
Волинська трагедія (пол. Rzeź wołyńska, «Волинська різанина») — обопільні етнічні чистки українського і польського населення здійснені Українською Повстанською Армією та польською Армією Крайовою за участю польських батальйонів шуцманшафту та радянських партизанів у 1943 році під час Другої світової війни на Волині. Складова багатовікового українсько-польського протистояння на західноукраїнських землях — Волині, Галичині, Холмщині, Підляшші, Надсянні, Лемківщині. В традиційній польській історіографії тенденційно сприймається як етнічна чистка винятково польського населення; в українській — як «дія у відповідь» на звірства поляків щодо українських цивільних.
Причини:
Восени 1942-го німецька влада почала виселяти з території українсько-польського прикордонного коридору поляків і на їх місце вселяти німців і українців. У відповідь АК знищила кілька сот представників української сільської еліти. За це у липні 1943 року УПА почала каральні акції проти мирного польського населення.
Втім, початок конфлікту тягнеться ще з пацифікації 1930-х, зі зневажливих до українців заяв і дій польського уряду, обмеження у правах на освіту і створення окремих місць для українців у гімназіях, руйнування українських храмів. Деякі вчені вважають, що саме польський режим Пілсудського перший використав національний геноцид і перший створив концентраційні табори (концтабір Береза-Картузька). Після початку війни польський уряд у вигнанні видав декілька законів про знищення українців Волині і переселення на Волинь груп поляків з інших регіонів.
