Техніка в руках індіанця чи індіанська техніка?
Що б там не говорили українські генерали про “шик” нашого військового спорядження та облаштування, але 5-та окрема механізована бригада приїхала в Ірак з практично непідготовленою технікою. Якось під час одного з маршів вони були змушені залишити на трасі БРДМ-2 — бойову розвідувально-дозорну машину — через несправність. Техніку забрали (а вірніше, знайшли) на третю добу на іракському кордоні. І таке траплялося неодноразово. Приміром, з ель-кувейтського порту до бази Ель-Койот (а відстань між пунктами приблизно 50 кілометрів) бригада примудрилася загубити кілька машин. Одну згодом знайшли під Ель-Кувейтом, іншу — на іракському кордоні, а ще одну — в трьох кілометрах від бази.
Уся вітчизняна військова техніка — 70-80-х років. Проте на хорошому рахунку “Урали” і БТР-80. Ну і, безперечно, — автомат Калашникова. Бо як тут не похвалишся: АКС “прошиває” зі ста метрів ще одну національну військову гордість — бронежилети (їх у нашому миротворчому арсеналі два види: загальновійськовий і “Корсар-3М”).
А наші — справжні джентльмени
На іракських трасах частенько можна спостерігати таку картину: тендітна американська жінка-солдат міняє величезне колесо до військової машини. А в цей час у кабіні сидить колега-здоровань і навіть вусом не веде. Бо такий порядок: кожен американський військовослужбовець має свої обов’язки і мусить їх виконувати, незалежно від статі. Про “джентльменські” вчинки, як-то: поступитися жінці місцем, відчинити двері і т.д., й мови не може бути. Тому галантні й уважні українці користуються в американських, іспанських, англійських, датських жінок-військовослужбовців шаленою популярністю.
Ех, і тут “киданули”…
Як розповідає Анатолій, український офіцер ТАМ отримує 1100 доларів США, прапорщику платять $1100, солдатові — $670. У болгар така сама платня, а в словаків та казахів — удвічі більша. Ще перед поїздкою в Кувейт, стверджує Анатолій, командування запевняло, що зарплату підвищать, наприклад, прапорщик буде тисячі дві отримувати, а солдат — мінімум півтори. Такі обіцянки травилися лише тому, що особливого бажання їхати в Кувейт чи Ірак у наших військовиків не було і, як завжди, спрацював так званий добровільно-примусовий порядок. Цікавий нюанс: ті військовослужбовці, котрі відмовилися у серпні продовжувати миротворчу місію в Іраку, по прибутті на батьківщину були звільнені з лав української армії, незалежно від звань та заслуг.
Ще в Україні миротворцям відкрили два рахунки: доларовий та гривневий, відповідно виробивши картки. Умова була такою, що для когось з їхньої рідні — за довіреністю — будуть оформлені пластикові картки на отримання гривневої та валютної зарплат. Сестра Анатолія отримала на руки картки, зареєстровані на своє ім’я. А от миротворець до цих пір їх НЕ МАЄ.
— Коли ми прилетіли в Кувейт, — розповідає Анатолій, — ще в аеропорту нас запевнили, що картки передадуть через місяць іншим літаком з України. Цього не сталося. Потім мова пішла, що під час ротації у серпні їх привезе 5-та бригада. І знову на деякий час все заглухло. Останній варіант обіцянки був такий: картки видадуть у Бориспільському аеропорту при поверненні в Україну…
Як ви зрозуміли, логічний ланцюг обіцянок склався не на користь миротворця. Зараз він має дві, по суті, сестрині картки і, не дай Боже, якийсь страж правопорядку випадково вирішить перевірити Анатолія в момент зняття грошей з банкомата… Доведеться довго й нудно пояснювати товаришу міліціонеру свою комічно-драматичну ситуацію. Одне тішить Анатолія, що банк пішов назустріч його проблемі (бо проблема не в банку, а у відповідному Міністерстві…), і за тиждень йому видадуть нову картку.
Таким чином, за твердженням миротворця, “киданули” усіх. Але до цього їм не звикати — подібними обіцянками “малювалося” посвідчення учасника бойових дій. Цей статус Верховна Рада інтелігентно обійшла, більше того, закон про його присвоєння так і не прийняли. А довірливим миротворцям перед виїздом з батьківщини втлумачували, що посвідчення УБД вони отримають прямо на кордоні…
Люди, я цілком нормальний!
Перший тиждень перебування на рівненській землі став адаптаційним для Анатолія:
— Спочатку я просто ходив вулицями і здригався від кожного сигналу автомобіля чи голосного крику, бо ще спрацьовувала іракська установка: кожна людина — реальний противник. (ТАМ підозру викликала будь-яка особа в чужій формі, навіть діти). Одного разу іракський хлопчик приніс у наш табір пиріжки. Дякувати Богу, вистачило розуму перевірити вміст цих кулінарних виробів: у начинці виявили пігулки невідомого походження.
Щодня Анатолій прогулюється в парку. Каже, після іракських пустель (пісок і сонце, сонце і пісок) не може намилуватися українською природою. Можливо, збоку виглядає трохи кумедно і незрозуміло, і якийсь перехожий подивується йому як не цілком нормальній людині. Але Анатолій впевнений, що афганський синдром йому не загрожує, він повністю адаптувався до рівненського клімату й способу життя, що так і хочеться кричати: “Люди! Я нормальний! Я цілком нормальний!”
