Сажотрусів (“пічників”) у Рівному можна порахувати на пальцях. Кожен — у штаті якогось ЖЕКу. Анатолій Федоров працює при ЖКП “Центральне”. Йому тридцять п’ять років, п’ятнадцять з яких провів на дахах будинків.
— Ось так і працюємо, — починає він. — Нелегко, але мусимо, бо людей, які мають таку професію, лишились одиниці. У спеку та холод ми повинні виходити на роботу. Влітку важко, а взимку — ще гірше. У свято викликала одна жіночка старшого віку. Мовляв, пришліть когось, бо грубка зірвалася. Що в такому випадку зробиш? Мусиш допомагати людям. Комусь комин почистити, іншим — піч поремонтувати.
Свою професію Анатолій обрав не випадково. З дитинства також наслухався казок про людей у чорних костюмах. Тож після повернення з армії вивчився на “пічника” у Костополі. З тих пір не може себе уявити без роботи, яка йому дуже подобається. Сьогодні вже має четвертий розряд і своїх учнів. До речі, вони в нього і зараз стажуються. Незабаром їх практика закінчиться і в трудові книжки, які їм видадуть на місці роботи, запишуть професію — пічник.
Сто років тому ця робота була значно бруднішою. Від спалених дров комин усередині майже повністю заростав сажею. Люди чаділи від отруйного газу, а охочих чистити димарі було мало. Тому в Європі сажотрусам присвоювали титул на зразок графського, вручали тростину, циліндр і грамоту з проханням усіляко сприяти й довіряти цій людині.
А от у наші дні люди бояться впускати до квартир незнайомця, який хоче почистити їхню пічку.
— Часто, коли приходжу в будинки або квартири (у других я чищу газові труби), люди не впускають мене, — продовжує він. — У такий момент, звісно, рятує посвідчення. Доводиться виймати з кишені, показувати. Якось я його випадково забув на роботі. Коли прийшов у будинок з перевіркою, хазяйка сказала крізь привідчинені двері, що не впустить. Я став переконувати. Вона тоді десь миттєво взяла мисливську гвинтівку і… приставила її до мого горла. Уявляєте, що я відчував у той момент? Лише після того, як прийшов із посвідченням, вона мене впустила. Пізніше з’ясувалося, хазяйчин чоловік поїхав у село до батьків. А вона страх як боялася лишатись одна.
Часто їжджу селами. Щоправда, багато людей там самі намагаються почистити димарі своїх будинків. Одним це вдається, іншим — ні. Тут потрібна рука професіонала. Іноді відрами вигрібаємо сажу. Уявіть собі, який у мене після того зовнішній вигляд!
Був ще один цікавий випадок. Хоча… цікавим його назвати важко. Швидше — найнеприємніший в роботі. Довелося чистити димовідвід однієї котельні у Здолбунові. Справа в тому, що об’єкт довгий час не використовували. Але як тільки в топці котельні загорілося полум’я, дим пішов усередину приміщення. Як виявилося згодом, у довжелезну трубу, на яку пізніше довелося видиратися, впали аж дві ворони… Я взяв свою робочу гирю і, мов той скелелаз, почав підніматися брудною трубою. А надворі була похмура осіння погода, дріботів дощ і дув різкий вітер. Десь так на середині свого шляху ненароком посковзнувся на залізній драбинці, на яку, до речі, вже років з десять не ступала нога людини. Добре, що вчасно втримався. Нелегка гиря, яка висіла в мене на плечі, потягнула донизу… Нарешті виліз на самий верх. Однією рукою тримаюсь, другою кидаю і виймаю з чорної воронки свій робочий інструмент…
Птахи для нас — ціла проблема, особливо восени або навесні. Тоді, коли вже холодає, вони сідають звечора на теплі труби, а от коли вдаряє мороз — раптово падають. Як правило, — у труби. Згодом мусимо їх звідти виймати.
Щовечора пан Анатолій повертається додому. Його чекають кохана дружина, тепла вечеря та гаряча ванна (без неї пічнику не обійтись). А ще — спогади про натруджений день та радісні усмішки дітей, які його сьогодні зустріли на вулиці й загадали щось на щастя…
