Ми познайомилися із директором фірми “АРТ” на благодійному джазовому концерті “АРТ-бенду”. Олександр сидів за пультом звукооператора і сам коригував звук. Було дуже помітно, що чоловікові надзвичайно подобається те, що він робить. Виявляється, в Олександра чимало захоплень і пристрастей.
Без проблем жити нецікаво
— Вас добре знають як підприємця — давно ви у бізнесі?
— Якщо розглядати слово “бізнес” як справу, то з першого класу. Адже, погодьтеся, навчання — хороша інвестиція у майбутнє. Коли вже говорити серйозно, то з 1995 року я працював інженером на державній фабриці “Світанок” у Клевані. Вона займалася виробництвом галантереї. А зі своїми майбутніми партнерами — виробниками лінолеуму — познайомився ще 1993 року на виставці чеських виробників у Луцьку. Ця зустріч поклала початок співпраці. Із часом на підприємство-партнер прийшли нові власники, зараз воно називається АТ “Fatra”. За ці дванадцять років співпраці фірма змінювала форму власності і структуру підприємства, але на партнерських відносинах (у цьому певною мірою і є наша заслуга) з українським “АРТом” це не позначилось.
— Важко було починати?
— Тоді було непросто, бо той, хто починає, завжди наштовхується на безліч труднощів. Крім того, на ту пору приватний бізнес був новиною, рідкістю, усі дивились на приватників з деякою пересторогою. Державні підприємства не хотіли з нами працювати. А сьогодні є досвід, приватним підприємствам почали довіряти, але правила гри щоразу змінюються. І мушу сказати: здебільшого на користь того, хто ці правила задає. З кожним прийнятим бюджетом для підприємця з’являється багато нового, зазвичай, не дуже приємного. Якби не це — почувався б у бізнесі досить комфортно. А з іншого боку… було б не так цікаво.
— “Fatra” — єдині ваші партнери?
— Ні. Зараз ми розпочали співпрацю з відомою інтернаціональною компанією “Таркет”. Вона має свої заводи і представництва у багатьох країнах світу: Франції, Швеції, Голландії, Бельгії, Німеччині, Сербії, а також в Україні. Ми сподіваємося на розширення контактів з новим партнером. Маємо досвід співпраці із декількома закордонними підприємствами, що випускають керамічну плитку та сантехніку, яку ми почали постачати на український ринок.
Інструменти контрабандою завозили
— Як директор підприємства, котрий продає лінолеум, став директором джазового колективу?
— Я дуже хотів, щоби після музичної школи мій син не залишав музику, але не класичну. Його вчитель — справжній майстер своєї справи, а тепер художній керівник “АРТ-бенду” Ігор Тарасюк — продовжив заняття із сином, але вже в іншому напрямку. А потім виявилося, що джазом захоплюється ціла група однодумців й усі вони дозріли до того, щоби створити колектив. Немає тільки потрібних інструментів. Мені одразу пригадалась юність, коли ми з хлопцями грали у ресторанах й хотіли створити серйозний колектив. Скільки зусиль докладали, щоб знайти хороші інструменти! Де ми тільки їх тоді не діставали! Навіть завозили контрабандою з-закордону.
— То це була ваша мрія?
— Може, й так. Тільки я її не реалізував. Зате мій син сьогодні реалізовує. В “АРТ-бенді”, очевидно, здійснюються мрії багатьох людей, які серйозно займаються музикою. А вже зараз вникаю потроху в деталі й закони шоу-бізнесу. І розумію: щоб наш колектив почули на всеукраїнських та світових джазових фестивалях, треба записати невеликий промоальбом. І для цього потрібна відповідна студія. “АРТ-бенду” — шістьом музикантам і трьом солісткам — це важче зробити, ніж, скажімо, колективу, з чотирьох-п’яти чоловік. Студію ми вже фактично знайшли, і до березня, сподіваюся, запишемо свої перші композиції.
— Вважаєте, що колектив, який існує тільки рік, дозрів до світових фестивалів?
— Фахівці, думці яких я довіряю, кажуть, що (без зайвої скромності) в нашій області іншого колективу такого виконавського рівня, як у нас, годі й шукати. Крім того, ми постійно вдосконалюємось. Тому, я думаю, через півроку зможемо гідно представити Рівненську область на одному із джазових фестивалів за кордоном. Поки що маємо одне запрошення до Чехії. Ця країна — справжній осередок музики. Зокрема Прага — столиця попси і класики; у Злін щороку звідусіль з’їжджаються рокери; а Кромижиж збирає джазовиків. Саме там і плануємо виступити цього літа. Маємо певні наміри й щодо підкорення Польщі.
Вчителі оригіналами були
— Із чого розпочалось ваше захоплення музикою?
— До музичної школи мене, як і всіх, привели батьки. Я тоді дуже хотів навчитися грати на фортепіано. Та потім, як і більшість моїх однолітків, ходив на заняття через силу. Бувало, й прогулював. Особливо пригадую навчання у четвертому класі, тоді у мене з’явилася нова вчителька. У неї була своєрідна метода викладання — зачиняла двері класу на ключ, сідала на підвіконня, запалювала цигарку і зверхнім поглядом наказувала грати. А потім вижимала із мене всі соки. Вчителька давала для вивчення твори із підручників, де були вирвані перші сторінки. І мені доводилося у четвертому класі грати твори п’ятого-шостого. Я все думав тоді: “Чому мені так важко це дається? Що за твори вона знаходить?!” А в кінці року зі словами “Ти нездара і ледар. Мені шкода свого витраченого часу та грошей твоїх батьків” відправила мене складати іспит. На моє здивування, за гру тоді мені поставили “відмінно”, і я отримав багато схвальних відгуків від інших вчителів.
— А у бізнесі вміння грати на фортепіано допомагає?
— Хіба що розслабитись після роботи. Та й у колективі у нас склалися теплі стосунки між працівниками саме тому, що деякі мої співробітники теж грають на музичних інструментах. І коли ми збираємо корпоративні вечірки, організовуються цілі концерти, я в них постійний учасник. Готую зі своїм кумом цікаві номери (він грає на саксофоні), навіть програми.
— Ви викладаєте маркетинг на одному з факультетів МЕГУ, чи застосовуєте власний бізнесовий досвід?
— Не секрет, що зараз студенти виходять із ВНЗів із дипломами, але без елементарних знань. Сьогодні у Рівному величезна проблема із кваліфікованими кадрами. Важко знайти фахівця навіть собі на роботу. Тому до своїх студентів ставлюся дуже вимогливо, хочу, щоб на нашому ринку праці з’явились фахові спеціалісти. На екзамені не даю списувати, чим і тестую себе як викладача. Мені цікаво побачити, який обсяг інформації всмоктав у себе кожен студент із того, що я дав. Вважаю, що будь-який економіст, якщо знає маркетинг, вже прорветься. Зрозуміло, що своїм студентам розповідаю, як краще застосувати теорію на практиці.
За волейбол стало образливо…
— А як ви стали ще й віце-президентом солідного жіночого волейбольного клубу?
— “Регіна-АРТ” — нині сильна жіноча команда. Вона грає у вищій волейбольній лізі України. Але раніше, коли тодішній клуб “Полісянка” припинив своє існування, ректор РЕГІ Анатолій Дем’янчук вирішив створити нову команду. Так і з’явилася “Регіна”. Я цікавився волейболом у школі, мені подобалось грати, але особливою пристрастю до нього не палав. Та коли сходив на матч і подивився, як грають дівчата, вирішив підтримувати цю команду. Відтоді у назві і з’явився додаток “АРТ”. Цього сезону, на жаль, нечасто бував на іграх за участю волейбольного клубу “Регіна-АРТ”. Але минулого вболівав за улюблену команду на матчах у Черкасах, Вінниці, Луцьку, Білій Церкві.
— А як сім’я ставиться до ваших захоплень?
— Ми живемо вчотирьох: моя мама, дружина Таня, син Михайло та я. Наш будинок — у хорошому затишному місці біля парку у селищі Клевані. Йому вже понад сто років. Я багато праці вклав у реконструкцію та добудову приміщення. Будинок з часом перетворився на справжнє родинне гніздо. У нас виникло багато традицій, а у сімейному календарі — родинних червоних дат, які ми дружно відзначаємо у камінній кімнаті за сімейним столом. Саме у такі дні відчуваю підтримку рідних. А нещодавно у мене з’явилось ще одне захоплення — подорожі. Його також поділяє зі мною дружина. За останній рік ми об’їздили майже всю Європу. І, звичайно, з кожного міста, де побували, привозили якісь подарунки рідним.
![]()


