У Мінську конкуруємо
з росіянами
— Пане Василю, рівняни багато років знають, що “Да Капо” — це смачна піца і якісний сервіс, доставка. А як же все починалось, чим ви займались до цього?
— До того, як створити фірму, приганяв автомобілі з Німеччини в Україну. Потім мій колега запропонував відкрити бізнес у Рівному. На той час ніхто у місті ще піцою не займався. Пригадую, як ми приїхали дивитися приміщення облспоживспілки, спустились у підвал, який обрали місцем майбутнього виробництва. Який він був страшний! Але зробили ремонт, 3 березня 1999 року зареєстрували фірму, набрали людей. А вже 1 червня 1999-го до нас почали звертатися перші замовники.
— Тобто бізнес був партнерський?
— Спочатку так, а потім мій друг виїхав у США і я підключив до справи дружину Олену. Сьогодні вона мій заступник і надійний партнер.
— А звідки така назва — “Да Капо”? Це взагалі музичний термін. Може, то якось асоціюється з вашим прізвищем?
— Так, це музичний термін, який у перекладі з італійської означає “повторити”. Тобто ми хотіли, аби люди, скуштувавши піцу раз, захотіли зробити це знову. А ще на цій назві зупинились, бо піца родом з Італії. Щодо моїх стосунків з музикою… (сміється) дружина каже, що краще, коли я не співаю. З музикою у мене не склалося.
— Чи не було у вас бажання відкрити піцерію?
— Була думка зробити це на просп. Князя Романа, але нині багато піцерій, тож ми відмовились від задуму. Натомість започаткували інший напрямок у бізнесі. З 2005 року я вів переговори з бельгійською фірмою VEHA. Їх результат — підписання минулого року угоди, згідно з якою товариство “Да Капо” стало офіційним представником в Україні фірми VEHA, яка пропонує радіатори для опалення. Нині розвиваємо дилерську мережу по всій країні. Тому я переключився на радіатори, а дружина керує піцою.
— У піци “Да Капо” є свої дистриб’ютори?
— Так. Наш дистриб’ютор по області — “Троянда Рівне”, співпрацею з яким ми задоволені. Ця фірма поставляє у супермаркети, магазини напівфабрикати для піци. Маємо хорошого партнера і у Вінниці — підприємця Дячуна. Він покриває доставками нашого продукту пів-України. Є наші дистриб’ютори у Львові, Чернівцях, Житомирі, Криму. Нещодавно вийшли і на співпрацю з Білоруссю. У Мінську теж є наш дистриб’ютор.
— Навіть у Білорусі? Невже там немає своєї піци?
— Як не дивно, там такого немає. У Мінську наші основні конкуренти — росіяни.
— Отже, попит на продукцію, розширення бізнесу спонукало вас до пошуку нового приміщення?
— На Чорновола, у приміщенні, яке орендували, ми починали із восьми чоловік. Згодом, перші в Україні, 2000-го року підготували документацію на виготовлення піци-напівфабрикату. Розробили технічні умови, зареєстрували їх у Києві, отримали дозвіл Міністерства охорони здоров’я. Розширення бізнесу спонукало шукати більше приміщення. І ми знайшли його ось, у Городку. Упродовж двох років центральний офіс базується саме тут. А в Рівному залишається доставка гарячої піци.
“Останнє слово завжди за мною”
— Найважче, кажуть, зараз підприємцям із кадрами. Як ви їх підбираєте для “Да Капо”?
— На виробництві нині задіяно сорок чоловік. Майже всі люди працюють з перших днів. Колектив молодий, дружний. Я дуже ним задоволений, адже він є моєю основною опорою. Це одна команда, яка розуміє спільну мету — покрити всю Україну, СНД нашим продуктом, — і впевнено втілює її в життя. За це я вдячний своїм працівникам. Особливо хочу відзначити завідуючого виробництвом Петра Міськевича. З цією людиною працюю з перших днів започаткування бізнесу і стовідсотково йому довіряю. Кадри добираємо через кадрові агентства і газету “ОГО”. Ось зараз шукаємо офіс-менеджера. До речі, людям сюди, у Городок, зручно діставатися. Бухгалтер, наприклад, їздить із Здолбунова.
— Пане Василю, а ви демократичний керівник? Чи є такі речі, через які можете людину звільнити?
— Ні, в один момент я звільнити людину не можу. Буває так, що люди йдуть самі з якихось причин. Але — ось і недавно таке трапилося — потім знову повертаються. На підлеглих ніколи голос не підвищую.
— Ви вважаєте, що сімейний бізнес — це ефективно, це найкращий варіант?
— Безперечно. Ми з дружиною взаємозамінні: коли мене немає на фірмі, знаю, що все буде гаразд, бо повністю довіряю Олені. За її відсутності я теж справляюсь з роботою. Але останнє слово у партнерських стосунках завжди за мною. До речі, увесь дизайн у новому приміщенні робила Олена. І хоча я часом з нею не погоджуюся, але впевнений, що вона вміє бачити кінцевий результат, перспективу того, як виглядатиме приміщення. (У цьому я й сама переконалась вже у кабінеті директора: м’які, теплі кольори від підлоги і до стелі створюють відчуття домашньої і водночас вишуканої атмосфери. Пан Василь провів для мене екскурсію офісом, показав виробничі приміщення, кімнату, де можна поїсти, туалет. І де б не відкривались двері, око милував оригінальний дизайн, ідеальна чистота і комфорт. Директор підкреслив, що гарні умови вважає запорукою віддачі людей на робочих місцях – авт.).
— Розкажіть, як ви познайомилися з дружиною.
— Це було 27 січня 1989 року, у неділю. Симпатична дівчина була у компанії друзів. Сподобалась, познайомились. А коли Олена закінчила школу, ми одружились. Весілля відгуляли 9 вересня 1990 року.
— Ви всюди разом. Сім’я — це найдорожче у житті? Чи були моменти, які дали змогу у цьому пересвідчитись?
— Так. У 1997 році я потрапив у жахливу аварію в Німеччині. Був у важкому стані, й за мною приїхала Олена, щоб забрати у Рівне. Лише завдяки дружині, її вірності, терпінню я повернувся до життя. Після цього і народилась ідея започаткувати бізнес у Рівному.
Авто ексклюзивне, а в їжі невибагливий
— Пане Василю, у вас єдина в місті машина марки Acura Legend. Чим ви керуєтесь, обираючи авто?
— Щоби модель подобалася зовні, була комфортною. У 1997 році в мене була шведська машина Saab, потім я їздив службовою. А ця модель японська. Вміють вони робити машини! Дуже подобається мені. Тому поки що міняти її не планую.
— Окрім авто, у чому ще ваша ексклюзивність?
— Та я такий, як і всі.
— І все ж таки, піца — це фастфуд. Як часто ви її споживаєте? Чи є у вас свої канони харчування?
— Піцу їм щодня. Взагалі в їжі я невибагливий. Моїй дружині з цим пощастило. А особливо піцу люблять мої діти.
— Розкажіть про них.
— Старший Діма, йому скоро 16. Я дуже чекав його появи на світ. Він навчається у коледжі. Мине небагато часу, і на фірмі буде свій юрист. Доньці Ліні буде 14.
— Діти кажуть, що хочуть долучитися до сімейного бізнесу?
— Так.
— Це тому, що їм піца подобається чи ділові стосунки батьків?
— Діти бачать, що ми постійно зайняті. Я налаштовую їх на хороше навчання і щоб вони могли продовжувати нашу сімейну справу. Тому фах юриста сину обирали разом. Донька вивчає іноземні мови. Шкодую, що свого часу не вчив англійську. Ось тепер, спілкуючись з партнерами-іноземцями, змушений користуватися послугами перекладача.
— Не можу не запитати, як ці партнери оцінюють сьогоднішню ситуацію в Україні?
— Негативно, це їх насторожує. Таке ж було у 2005 році, коли ми вели переговори й мали міняти прем’єр-міністра. Ось днями телефонували, цікавились, що у нас діється.
— Але рівняни від цього менше їсти піци не стануть?
— Звичайно, ні. Наша перевага в тому, що з 10-ї до 22-ї години розвозимо гарячу піцу, а у супермаркетах міста завжди є наші напівфабрикати.
— Яка відзнака для вас, як керівника фірми, є найдорожчою?
— У 2005 році Асамблея ділових кіл нагородила товариство “Да Капо” дипломом і присвоїла продукції Вищу пробу. Але ми на цьому не зупиняємось, розуміючи, що немає меж досконалості. Зараз ми з дружиною навчаємося в інституті управління і керівництва. Переконаний: це дуже допомагає нам у розвитку бізнесу.
— Вашу пунктуальність я помітила. А які ще позитивні риси маєте?
— Люблю, щоб усе було на своїх місцях. Якщо починаю щось, то маю довести до кінця, до ладу.
— З чого починається ваш день: з кави, дзвінків чи…
— Якоїсь усталеної традиції немає. Прокидаюсь, буджу дітей. А дзвінки бувають і серед ночі, інколи і тривожні. Адже я ще власник фірми “Каско” — транспортної компанії. Наші машини їздять в Європу, а в дорозі усяке трапляється.
— То ви мобільний на ніч не відключаєте?
— Ні.
Донька довіряє смаку тата
— Як ви відпочиваєте? Маєте якісь традиції та звички на вихідні?
— Читаю Біблію. По суботах із сином ходимо у сауну, граємо у волейбол, футбол. З його друзями ходимо у спортзал. Мені подобається проводити час із Дімою.
— А донькою займається мама?
— Так, але я також. Ліна, коли йде з мамою щось купувати, просить, щоб і я пішов з ними. Довіряє моєму смаку. Любимо сім’єю переглянути новий фільм. Недавно дивився “Страсті Христові”, “Титанік”. Люблю історичні фільми, детективи.
— Де відпочиваєте влітку?
— Були в Єгипті. У Криму мені не сподобалось. На Шацьких озерах було краще. Якогось одного улюбленого місця відпочинку немає.
— Про що ви мріяли у дитинстві?
— Займався спортом і хотів стати спортсменом, та згодом побачив, що це безперспективно. А ще мрію побувати в Єрусалимі. Думаю, скоро ця мрія здійсниться.
— Це буде сімейна поїздка?
— Звичайно.
