Богдан Романович — майстер спорту міжнародного класу, суддя національної категорії з ММА та суддя міжнародної категорії з бойового самбо. Він очолює Рівненський обласний осередок змішаних єдиноборств України, Федерацію бойового самбо Рівненської області та Федерацію козацького двобою Рівненської області. У 2026 році тренер отримав відзнаку Міністерства молоді та спорту України «Тренер року». За його плечима — два десятиліття роботи, сотні тренувань, змагання, перемоги й поразки спортсменів, а попереду — новий сезон та міжнародні старти.
Мрія, яка народилася там, де не було спортивних секцій
Ще маленьким хлопчиком Богдан Романович чітко уявляв своє майбутнє. Попри те, що там, де він виріс, не було секцій єдиноборств, а можливість професійно займатися спортом здавалася лише мрією, він уже тоді бачив себе тренером.
У своїй уяві він малював спортивний зал, власну команду, вихованців, які беруть участь у змаганнях і досягають високих результатів.
«Напевне, ці думки формували різні спортивні фільми того часу. Але я ще тоді чітко уявляв, що колись стану тренером, а мої спортсмени виступатимуть на різних змаганнях і досягатимуть великих вершин», — згадує Богдан Романович.
Через роки дитяча мрія стала справою життя.
Тренер — не півтори години у спортивному залі
За словами Богдана Романовича, тренерська робота давно перестала для нього бути просто професією. Це стиль життя.
Бути тренером — це не лише провести півтори години у спортивному залі, показати кілька прийомів, навчити віджиматися чи присідати. Значно важливіше — створити команду та сформувати середовище, у якому спортсмени ростуть не лише фізично.
«Це про колектив, про велику спортивну сім’ю. Ти береш участь у вихованні дітей, вчиш їх ставити перед собою цілі та досягати їх, попри труднощі й лінь», — говорить тренер.
За 20 років роботи змінилися не лише покоління спортсменів, а й сам світ. Сучасні діти інші, ніж ті, кого він тренував на початку свого шляху. Втім, Богдан Романович переконаний: це не проблема, а природний процес.
«Світ змінюється, і ми повинні змінюватися разом із ним. Потрібно шукати підхід до кожного спортсмена, вчитися говорити з ними однією мовою та розуміти, чим вони живуть», – каже пан Богдан.
Перемога — не фінал, а лише частина шляху
Колись перемога вихованця на змаганнях викликала величезну радість і справжню ейфорію. З роками ставлення до спортивних результатів змінилося.
Сьогодні перемога для Богдана Романовича — передусім результат великої спільної роботи. Так само, як і поразка, вона є частиною спортивного шляху.
Найважливіше завдання тренера, переконаний він, — знайти правильні слова після будь-якого результату.
Після перемоги потрібно не дозволити спортсмену зупинитися на досягнутому, а після поразки — допомогти зрозуміти, що одна невдача не визначає майбутнє.
«Важливо в одному випадку вмотивувати на подальшу працю, а в іншому — підтримати, втішити та дати зрозуміти, що головні перемоги ще попереду», – додає спортсмен.
«Тренер року» як оцінка від людей
Цього року Богдан Романович отримав відзнаку Міністерства молоді та спорту України «Тренер року».
Для нього ця нагорода має особливе значення, адже кандидатів номінують за спортивні досягнення, а переможця визначають шляхом голосування. Свій голос можуть віддати спортсмени, тренери, батьки та люди, які стежать за розвитком спорту й досягненнями команд.
«Моя перемога — це висока оцінка того, що я роблю, від людей, для яких я це роблю. І саме тому ця відзнака для мене особливо цінна», — зазначає тренер.
Водночас за кожною нагородою та медаллю стоїть не лише робота самого наставника. Це також підтримка родини, якій доводиться миритися з постійними поїздками на змагання, хвилюваннями та переживаннями за кожного спортсмена.
«У кожній професії є свої недоліки. Родині доводиться адекватно сприймати мою відсутність через змагання, мої переживання за дітей. Але я завжди намагався жити й тренувати так, щоб мої доньки не відчували браку моєї уваги», – додає чоловік
Коли донька обирає шлях батька
Старша донька Богдана Романовича також пов’язала своє життя з єдиноборствами та тренерською діяльністю.
Її спортивний шлях почався майже випадково. Одного разу, прийшовши разом із батьком на тренування, вона вирішила спробувати свої сили. І, як виявилося, єдиноборства швидко стали для неї чимось значно більшим, ніж просто захоплення.
Згодом були численні змагання, перемоги, поразки та травми.
«Іноді це додавало мені сивого волосся, але вона дуже сильна, вперта та цілеспрямована дівчинка. Я не збираюся її відмовляти. Навпаки — допоможу максимально всім, чим зможу, для її спортивного та кар’єрного зростання. Хоча, як батько, напевно, хотів би для неї трохи спокійнішої роботи», — усміхається Богдан Романович.
Він переконаний, що справа, яку він розпочав багато років тому, матиме продовження.
Попереду — Австрія та Італія
Планувати далеке майбутнє в умовах війни непросто. Проте одна мета залишається незмінною — не зупинятися.
«Ми повинні виховувати сильне, здорове, загартоване та цілеспрямоване покоління людей, які з гідністю й честю нестимуть звання українського спортсмена», — говорить тренер.
Новий спортивний сезон уже обіцяє бути насиченим. Із 1 вересня команда розпочинає активну підготовку спортсменів, які входять до складу збірної України.
Попереду — Кубок світу в Австрії, який запланований на 17–21 вересня, а також чемпіонат Європи з бойового самбо, що має відбутися в Італії у жовтні.
За 20 років тренерської роботи Богдан Романович добре знає: спорт не складається лише з медалей. Він складається з тисяч тренувань, втоми, сумнівів, підтримки та віри в тих, хто виходить на татамі чи ринг.
А головне — з людей, яким потрібно допомогти повірити у власні сили. Саме з цього, переконаний тренер, і починаються великі перемоги.
Читайте також: «Був музикантом, став військовим»: рівненський рокер Олексій Казанцев святкує 53-річчя у ЗСУ.
