Повномасштабне вторгнення застало його там, де все мало бути лише формальністю — на «партизанських зборах». Він прийшов, щоб підстрахувати, захистити рідну Волинь, і розраховував повернутися за місяць. Але війна вирішила інакше. Уже за кілька днів — Київщина, Чернігівщина, перші бої й ситуації, де на навчання було не більше п’яти хвилин, а ціна помилки — життя.
Сьогодні він — «ХОМЯК», один із тих, хто бачить ворога з висоти дрона і знищує його точно й холодно. Але за цим позивним — шлях артилериста, який колись самотужки тримав під контролем цілий «Урал», вчився виживати під обстрілами і знаходив сили рухатися далі, навіть коли здавалося, що їх більше немає.
Це відверта розмова про втому, яка накопичується роками, про мотивацію, що тримає на передовій, і про кохання, яке почалося всього за два тижні до великої війни — і вистояло разом із ними. Про вибір, який не був вибором, і про справжню ціну нашої свободи.
– З чого для вас почалася служба? Чому у 19 років, коли в голові зазвичай гулянки, ви вирішили одягнути однострій?
– Та як… Були друзі-військові, я на них дивився, і мені хотілося їх підтримати. Не хотілося бути осторонь. Пам’ятаю, святкували мій день народження (19 років), сиділи компанією. Один товариш якраз збирався повертатися з відпустки в частину. Я на нього глянув — і щось всередині клацнуло: піду і я. Буквально на третій день після Нового 2019 року поїхав у військкомат — просто відмітитися. А там питають: «Хочеш на контракт?». Подумав: а чого тягнути? Пора ставати дорослим. Так у 19 років і підписав свій перший документ.
– Зараз вам 26, а починали у реактивній артилерії. Як такому молодому хлопцю керувати величезним «Градом»?
– Взагалі-то я в піхоту рвався! Приїхав на Рівненський полігон одразу після військкомату. Потрапив на розмову до заступника командира бригади, підполковника Петрюка. Він дивиться на мене: «Куди хочеш, молодий козаче?». А я тоді в армії взагалі нічого не тямив. Знав одне слово — «піхота». Кажу: «В піхоту хочу, стріляти!». А він посміхнувся: «Давай краще в артилерію, там голова потрібна». Так я і потрапив в «Едельвейс». Вивчився на старшого навідника БМ-21 «Град».
– Як пройшло перше бойове хрещення? Пам’ятаєте свій перший виїзд?
– А як же. 1 грудня, мороз, ми заїхали в Луганську область. Я спочатку був навідником, крутив ті ручки, ловив координати. Потім, ближче до весни, призначили командиром машини. Перші виїзди — це завжди адреналін і відповідальність, яку відчуваєш буквально шкірою.
– Нескладно було бути командиром у 19–20 років? Тим паче, коли в підпорядкуванні техніка, яка за раз може випалити гектар землі?
– Якщо екіпаж нормальний, то це задоволення. Але бувало по-всякому. У мене в батареї було дві машини, а водіїв — нуль. Довелося самому сідати за кермо «Уралу». Згадував усе, чому вчили і не вчили. На тренуваннях у нас виїжджали три батареї: всі екіпажами, по три-чотири людини, а я один. Сам виїжджаю на позицію, сам накручую газ на двигуні, щоб генератор давав струм, сам наводжуся по електроприводу. Командири: «Не поспішай, працюй спокійно!». А я так наловчився, що один працював швидше, ніж повні екіпажі сусідніх машин. За це мене і хвалили — було приємно, не буду приховувати.
– За це і нагороди отримали?
– Отримав від генерала Хомчака відзнаку за взірцевість у службі. А вже під час повномасштабної, рік тому, дали «Хрест ракетних військ і артилерії». Хоча я за залізяками ніколи не гнався — головне було робити свою справу як слід.
– А як ви з «Града» пересіли на дрони? Як стали пілотом?
– Чесно — сам до кінця не зрозумів, як це сталося (сміється). Мене відрядили на навчання до ББС (батальйону безпілотних систем). Я думав, будуть вчити на «Мавік», щоб я потім коригував вогонь для своєї реактивки. А мені дали «ефпіві». Потім кажуть: «Ти їдеш у розпорядження РБпАК». Побув на позиціях днів двадцять — і мені, як то кажуть, «зайшло». Відчув, що це моє. Вирішив перевестися повністю. Ставлення тут — найкраще.
– Дроном керувати легше, ніж «Уралом»?
– Керувати легше, але відповідальність тисне по-іншому. «Урал» — це машина-звір. Коли він випускає 40 снарядів, земля дрижить під ногами, вогонь, дим! Ти стоїш поруч, серце калатає. А дрон — це тиша і хитрість. Ти як мисливець. Але в артилерії було страшніше, бо коли ти працюєш «Градом», тебе ворог вираховує за секунди. Ти — ціль номер один.
– Ви ще встигли побути гранатометником на початку повномасштабного вторгнення? Як ви там опинилися?
– О, це взагалі… Я ж тоді якраз звільнився після контракту. Поїхав у Київ, потім додому на Волинь. Думав, відпочину. Пішов у лікарню на медогляд, а там воєнком бігає. Питаю: «Що сталося?». А він: «Збираємо партизанів, бо руські під кордоном гріються». Це був листопад 21-го. Кажу: «Ну, я до Білорусі близько живу, якщо вони попруть через моє село, я собі не пробачу, що вдома сидів».
Поїхав на збори в Десну. Думав — на місяць. 1 лютого навчання почалися, а 24-го… Прокинулися від вибухів. Мене за 5 хвилин навчили стріляти з РПГ. Сказали: «Одна кнопка — запобіжник, танки — там…». І все — далі вже не до теорії було.
– Тобто ви ще обороняли Київщину?
– І Київщину, і Чернігівщину. Були в 169-й БТГр. Нам тоді навіть «коктейлі Молотова» роздавали. Стояли з ними на постах. Слава Богу, танки пляшками палити не довелося, але готові були. Знаєте, які тоді «пригоди» були? Хлопці розповідали: стоїть на БМП установка ПТУР «Малютка». Виїжджає танк, треба цілити, а виявляється — установка навчальна, вона не стріляє. Отака була реальність — без прикрас.
– Давно були у відпустці?
– Сім місяців тому. Тоді якраз був прикомандирований до танкового батальйону як група швидкого реагування. Сиділи в «Танковому лісі» біля Свято-Покровського, відбивали штурми. Час там іде зовсім інакше.
– Ті хлопці, з якими ви святкували своє повноліття, на зв’язку?
– Мене тоді найбільше змотивував хлопець із сусіднього села, позивний «Бібоб». Я ще у 10 класі був, 2014 рік, а він приходив і розповідав про армійську дружбу. Казав, що на «гражданці» дружба часто лише до вигоди, а там — справжня. Він мене і «заразив» ЗСУ.
– Вдома чекають?
– Мама, сестри, брат теж у ЗСУ. Дівчина є. Ми почали зустрічатися 13 січня 2022 року, а вже наприкінці січня я поїхав на збори. Пів місяця побули разом — і все, я на війні. Важко це. Вчора от чергував, 152-й калібр «гупав» поруч… Думаєш: а раптом що? Не хочеться, щоб вона стала молодою вдовою.
– Що скажете друзям, які зараз не на службі, якщо побачите їх у селі?
– А що казати… Я з тими, хто ховається, майже не спілкуюся. У мене всі друзі зараз — тут, на фронті. Один друг за кордоном, він прямо каже: «Я цій державі нічого не винен, я сирота, сам усе добивався, повертатися не буду». Я його і розумію, і ні. Бо якби ми всі так сказали в лютому 2022-го, то ворог би вже давно під моїм селом на Волині стояв.
Мотивація — це добре, але хочеться, щоб і держава про нас не забувала. Коли дають нормальні дрони, якими можна працювати і бачити ворога — у мене очі світяться. Ми стоїмо. Бо за нами — дівчата, мами й та сама тиша на Волині, якої я так чекаю.
