Житель селища Володимирець Олександр на псевдо «Айболіт» став на захист України у перші дні повномасштабного вторгнення. До 24 лютого 2022 року він працював анестезистом у місцевій лікарні, рятуючи життя цивільних. Проте велика війна змусила його змінити операційну на медевак у найгарячіших точках фронту.
Сьогодні Олександр — санінструктор 104-ї окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ (бригада «Горинь»). За його плечима важкий досвід боїв під Бахмутом та на Куп’янському напрямку, де кожна хвилина зволікання могла коштувати життя побратимам.
Рішення за одну зміну: шлях до війська
Початок великої війни застав Олександра безпосередньо на робочому місці — він якраз відпрацьовував добову зміну в лікарні. Щойно чергування завершилося, медик не пішов додому відпочивати, а одразу попрямував до територіального центру комплектування.
«Рішення було швидким, без довгих роздумів. Пішов до добровольців», — згадує боєць.
Розпочавши службу фельдшером у медпункті, згодом він перейшов до мобільних евакуаційних груп, де медична підготовка стала критично важливою.
Пекло евакуацій: Бахмут та Куп’янськ
Робота санінструктора на передовій — це постійний ризик та надважкі поранення. Олександр згадує одну з найскладніших евакуацій, коли довелося забирати одразу кількох важких «трьохсотих» під звуки рації, що розривалася від повідомлень про поранених.
Зі спогадів «Айболіта»:
- В одного бійця — уламкове поранення спини;
- В іншого — тяжкі опіки обличчя;
- Третій воїн мав відкритий перелом та майже відірвану кінцівку;
- У четвертого — травма ключиці.
«Переклали у свій медевак — і одразу на медроту», — сухо, по-військовому описує він процес, за яким стоять врятовані життя українських захисників.
Чому «Айболіт»? Історія позивного
Своє псевдо Олександр отримав ще в цивільному житті. Коли він працював у лікарні, старші колеги жартома називали його «доктором». Оскільки вищої медичної освіти Олександр на той момент не мав, він віджартовувався, що не лікар. Тоді колеги постановили: «Значить, будеш Айболітом». Це прізвисько міцно закріпилося за ним і на фронті, де він став справжнім «добрим лікарем» для своїх побратимів.
Головна мотивація — двоє синів
Вдома на захисника чекає надійна опора — дружина та двоє синів. Старший Владислав живе на Кіровоградщині, йому скоро дванадцять. Молодшому Володимиру було всього пів року, коли батько одягнув однострій. Зараз хлопчику вже чотири, і більшу частину свого життя він бачить тата лише на екрані телефону або під час коротких відпусток.
«Залишаюся тут, щоб діти жили в мирі», — коротко пояснює Олександр свою мотивацію.
Після перемоги медик не будує грандіозних планів. Найбільше бажання — просто повернутися додому до родини у рідний Володимирець, а все інше, як каже герой, покаже час.
Джерело: за матеріалами Сил територіальної оборони ЗСУ та 104-ї ОБр ТрО
Читайте також: Після 816 днів полону додому повернувся захисник Руслан Бабенко з Рокитного
