Позивний «Тиса» Віталій отримав без зайвих обговорень — «так хлопці вирішили». Каже, головне не ім’я, а діла, бо на війні кожен відповідає не лише за себе. «Ми всі тут як одне ціле. Кожен робить своє, щоб інший повернувся живим», — спокійно говорить боєць.
Від Рівненщини до Донеччини
Він служить у 2-му батальйоні 104-ї окремої бригади територіальної оборони ЗСУ «Горинь». Його посада — стрілець і водночас водій. На фронті машина — це не просто транспорт, а засіб виживання. За кермом Віталій із юності. Колись він возив рибу, працював у господарстві, ремонтував техніку. Тепер возить побратимів, боєкомплект і гуманітарні вантажі туди, де найгарячіше.
«Ми не з тих, хто жаліється, — каже він. — Робимо, що треба. Бо інакше ніхто за нас цього не зробить».
До війни Віталій жив у селі Берег на Рівненщині. У спокійні дні працював, займався господарством, любив виїжджати на природу. З початком повномасштабного вторгнення звичне життя змінилося: бліндажі замінили дім, а дороги — фронтові маршрути. За рік служби на Донецькому напрямку він подолав сотні кілометрів і перевіз тисячі кілограмів вантажу — все заради того, щоб інші залишилися живими.
Родина бойова та рідна
Про війну говорить небагато. Згадувати боляче, та коли мова заходить про побратимів, у голосі чути тепло:
«Братерство — це коли тебе прикриють, навіть якщо шансів нема. Ми всі тут уже як родина».
І справжня родина також чекає вдома — дружина, 15-річний син і ціла зграя домашніх улюбленців: шість котів і двоє собак.
«Кішка навіть привела кошенят прямо в бліндажі, — усміхається Віталій. — Хлопці вже вирішили, хто кого забере після ротації».
Його син росте справжнім господарем: допомагає мамі, косить, оре, лагодить усе, що потрібно.
«Без мене вже четвертий рік. Сам усього навчився. Молодець. Я хочу, щоб він був пожежником. Щоб рятував, а не воював», — каже «Тиса».
Про мрію, мир і тишу
Війна навчила його цінувати прості речі — тишу, сонце, можливість просто подихати повітрям без вибухів.
«Мрію, щоб швидше закінчилося. І щоб син жив у спокійній країні», — каже він коротко, але щиро.
Про ставлення людей до військових Віталій говорить без образ, хоч і помітно, що йому болить:
«Раніше всі дякували, а тепер дехто забуває. Але ми ж не за подяку тут. Ми за Україну».
Наостанок він додає просто і впевнено:
«Терпіння, миру і віри в Збройні Сили. Бо тільки це нас тримає».
