Він будував споруди, проектував вежі зв’язку та понад усе любив свою родину. Юрій Савчик був людиною інтелекту: захоплювався шахами, вивчав психологію та підкорював гірські вершини. Наприкінці 2024 року він змінив олівець проектувальника на зброю, ставши на захист країни у лавах 153-ї окремої механізованої бригади. За мужність, стійкість і самопожертву солдата Савчика було нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня, на жаль, посмертно.
Шлях Юрія у війську був коротким, але сповненим справжнього героїзму. Він загинув 26 січня 2025 року на Донеччині, прикривши собою побратимів під час ворожого обстрілу бліндажа. Позивний «Хемінгуей» він обрав на честь улюбленого письменника, чиїм ім’ям назвав свого маленького сина Ернеста.
Ця розмова — про життя талановитого інженера, фатальний вересень 2024-го та про те, як триматися дружині Героя, коли серце розбите на друзки. Про чоловіка, який не шукав слави, але врятував побратимів, згадує його дружина Анастасія Савчик.
«Він любив шахи, гори та книги з психології»
Ким був Юрій у мирному житті? Чим він наповнював свій вільний час?
Юра був інженером-проектувальником. Його робота завжди була пов’язана з будівництвом: він проектував будівлі, займався технічним наглядом, а згодом — вишками мобільного зв’язку. Він був людиною справи, дуже зваженим та неконфліктним.
Щодо захоплень… Ми обоє обожнювали лижі. Я, можна сказати, «підсадила» його на цей екстремальний відпочинок. Попри мою першу невдалу спробу навчити його, яка закінчилася для Юри розтягненням зв’язок, з 2016 року ми їздили в гори майже щороку. Він також дуже любив шахи та книги. Особливо останні два роки його захоплювала психологія, розвиток емоційного та ментального інтелекту.
Читайте також: Замість спокійного життя за кордоном він обрав фронт: розповідь дружини загиблого Героя Юрія Куліша
Ваша історія кохання почалася ще в студентські роки. Як ви познайомилися?
Ми зустрілися в інституті. Я була першокурсницею, Юра — на п’ятому курсі. Те, що ми перетнулися, — справжнє диво. Я жила в одній кімнаті з його одногрупницями, і якось він зайшов до них у гості. Не скажу, що це було кохання з першого погляду, але я одразу подумала: «Який симпатичний і веселий хлопець».
Цікаво, що на Андріївські вечорниці я колись нагадала собі ім’я судженого — «Юра». Ще тоді обурилася, бо мені це ім’я зовсім не подобалося. А доля розпорядилася інакше. Довгий час ми просто перетиналися в компаніях або у справах, а у липні 2015 року нарешті стали парою. У 2019-му — одружилися.
Який спогад із вашого спільного життя до війни для вас є найдорожчим?
Це історія про те, як Юра добирався до мене на день народження. На початку стосунків ми жили в різних містах: він у Сарнах, я у Рівному. Бачилися лише в неділю. Того разу він запізнився на останню маршрутку, бо затримався в селі у батьків.
Уявіть: ніч, транспорт уже не ходить. Юра почав ловити попутки, його підвіз якийсь далекобійник. І ось, у перші хвилини мого дня народження, він стояв на порозі моєї квартири з квітами та подарунком.
«Я йду в ЗСУ»: від рішення до мобілізації
Юрій став до лав ЗСУ у 2024 році. Як він прийняв це рішення?
Ще на початку повномасштабного вторгнення Юра стояв у чергах до військкомату. Тоді йому сказали чекати, бо він не мав бойового досвіду. Ми повернулися до роботи, розуміючи, що війна — це надовго.
Юра завжди казав: «Прийде повістка — піду». Але водночас сам шукав варіанти через рекрутингові центри. 12 вересня 2024 року під час вечірньої прогулянки він сказав: «Треба змінювати роботу. Варіант один — ЗСУ». Я відчула хвилювання, хоча й розуміла, що це неминуче. Він планував завершити робочі справи і піти після Нового року. Але сталося інакше.
Його мобілізували буквально наступного дня після тієї розмови. У п’ятницю, 13 вересня. Його мобілізували працівники Вараського ТЦК. Для мене це був шок через раптовість — о 22:30 його повезли на комісію, а зранку він уже дзвонив мені звідти. Юра не нарікав на ставлення, навпаки, казав, що з ним поводилися нормально. Він не ховався, дані були оновлені, тому він просто прийняв цей виклик.
Що було для нього найважливішим під час служби? Що давало йому сили?
Для нього, як і для кожного воїна, найголовнішим було вижити і повернутися до сім’ї. Служба була короткою — лише кілька місяців. Там у нього з’явилося троє близьких побратимів, така собі «козирна четвірка». Вони трималися разом, разом намагалися перевестися в іншу частину. Ця дружба їх гуртувала і давала надію.
Остання розмова та подвиг ціною життя
Ви пам’ятаєте вашу останню розмову?
Це було в суботу, 25 січня. Лише я знала, де він насправді. Маму він оберігав, не хотів, щоб вона нервували через її здоров’я. Юра сказав: «Я завтра заступаю на чергування на спостережний пункт». У мене було дуже погане передчуття, я майже не пам’ятаю решти розмови. Він це відчув, намагався заспокоїти, переконував, що все буде добре.
Як ви дізналися про його загибель?
У понеділок повідомлення від нього не прийшло. Я писала всім: побратимам, сержантам, ротним. Тиша. Увечері на DeepState я побачила, що їхні позиції вже під контролем ворога. Почалося пекло невідомості. Я продовжувала писати хлопцям, просила не мовчати.
Згодом зателефонував побратим. Він розповів, що Юра загинув. Хлопці, які були з ним, були у важкому психологічному стані, бо це сталося на їхніх очах. А це був їхній перший вихід. Як мені розповіли вже потім, Юра замінив товариша біля оглядового вікна в бліндажі, і саме в цей момент стався приліт ракети. Він загинув на місці, але своїм тілом закрив вікно, прийнявши на себе всі осколки та кулі. Він мимоволі врятував інших солдатів, які були з ним у бліндажі.
Чи вдалося евакуювати Юрія з поля бою?
Це був мій найбільший страх. До позицій треба було йти кілька кілометрів стежкою, яка постійно прострілювалася. Але у четвер побратим подзвонив і сказав: «Вдалося евакуювати п’ять тіл, Юра серед них». Його поховали в рідному селі Тутовичі.
«Він дає силу нам усім»
Хто сьогодні допомагає вам триматися?
У моєму житті є одна маленька, але надзвичайно сильна людина — наш син Ернест. Йому зараз майже три роки. Він — це та сила, яка змушує мене посміхатися і жити далі. Він радість і для мене, і для батьків Юри, вони безмежно щасливі, коли ми гостюємо у них.
Що б ви хотіли сказати людям сьогодні — від імені дружини Героя?
Я скажу лише одне: люди, любіть, кохайте і творіть зараз, у цю хвилину. Живіть у моменті, бо завтра може просто не настати. Юрій віддав своє життя заради майбутнього, і ми не маємо права забути його ім’я. Його подвиг — це наш спільний біль і наша велика гордість.
Читайте також: «Цю нагороду мав би отримувати він»: у Рівному родинам полеглих захисників вручили посмертні відзнаки
