“Обличчя” українського журналіста грузинського походження Вахтанга Кіпіані відоме багатьом телеглядачам. На каналі “1+1” він вів програму “Подвійний доказ”, яка завжди порушувала актуальні теми. Після призначення керівником “плюсів” Ольги Герасим’юк Кіпіані звільнився. Нині Вахтанг працює випусковим редактором телеканалу “К1” і дописує в “Українську правду”. Напередодні Дня журналіста, який відзначали минулого тижня, кореспондент “ОГО” зустрівся з Вахтангом Кіпіані й поцікавився віхами його професійної кар’єри.
— Ви за фахом історик. А як стежка долі завернула в журналістику?
— Першу замітку написав у травні 1990 року, коли був студентом-першокурсником Миколаївського педінституту. У місті тоді виходила підпільна газета крайової організації НРУ “Чорноморія”, яка робилася в підпіллі, а друкувалася у Литві. Купував цю газету за 50 копійок, але якось захотілося для неї щось написати. Слушна нагода з’явилася, коли студентство всього світу провело день солідарності з китайськими спудеями, яких танками почавили в Пекіні. Я написав малесеньку заміточку на декілька рядків. Коли газета “Чорноморія” серед інших новин з Миколаєва її опублікувала, дуже радів, що моє слово може когось цікавити.
Невдовзі прийшов у редакцію і сказав, що готовий писати матеріали, так би мовити, на замовлення. Журналісти з видань “Деловой южанин” і “Вечерний Николаев” запропонували мені, як молодому й активному студенту, дописувати про конкретні події, заходи, готувати статті на історичні теми.
На момент закінчення університету в 1994 році у мене назбиралося кілька десятків публікацій, а два роки навіть встиг попрацювати редактором партійної газети. Потім часто ходив на місцеве телебачення коментувати різні політичні події. Головний редактор Валерій Гросманн запитав: “Чому ви постійно приходите до нас у гості? Може, краще тут працювати?”
Спочатку там був журналістом, потім — редактором і ведучим інформаційно-аналітичної програми. Так пропрацював два роки, не полишаючи основний фах педагога. Під час служби в армії від командира, який керував центральною телестудією Міністерства оборони, отримував завдання робити сюжети про нові ордени та види озброєння.
Далі рік відпрацював у газеті “Україна молода”, а з 1997-го розпочалася велика телевізійна кар’єра, коли став випусковим редактором на “Новому каналі”. Звідти перейшов у “Киевские ведомости”. Із 2001 до 2005 року працював випусковим редактором новин ТСН на телеканалі “1+1”, головним редактором і ведучим програми “Подвійний доказ”.
— Що стало причиною звільнення з “1+1”?
— “Плюси” завжди вважалися одним з найголовніших телеканалів країни. Школа на “1+1” була хорошою, і ці роки не пройшли для мене даремно. Зараз дещо сумую, що після призначення генеральним продюсером каналу Ольги Герасим’юк моя програма одразу пішла під ніж. “Подвійний доказ” приносив мені велике задоволення, бо вся країна знемагала від цензури. На зйомки програми з радістю ходили провладні й опозиційні політики, історики-русофіли та економісти-ліберали. Вона дозволяла поговорити про проблему збалансовано, з різних боків.
— З такою репутацією ви могли влаштуватися на “Інтер”, однак обрали доволі незнайомий телеканал “К1”. Чому?
— Коли був закритий “Подвійний доказ”, тут же написав заяву на звільнення. Я отримав кілька пропозицій і радий, що багато колег запропонували допомогу. Мене запросили працювати на Першому національному, а на телеканалі “Тоніс” — робити програму журналістських розслідувань. П’ятий канал пропонував вести програми різного роду. Зателефонував навіть тодішній керівник інформаційно-аналітичної служби “Інтеру” Олексій Мустафін, з яким ми знаходилися на різних полюсах. Він член політбюро СДПУ(о), а я — борець за свободу. Однак він висловив підтримку і сказав: якщо треба — запросить на переговори щодо працевлаштування.
Однак я сам трішки набрався нахабства і зателефонував своїм друзям на “К1”. Головний режисер каналу Іра Іванова, яка починала свою кар’єру на “1+1”, буквально закричала: “Приходь!” Із тих пропозицій, які надійшли, навіть типу “роби, що хочеш”, вибрав досить скромну — посаду випускового редактора програми “Один тиждень”.
— Мабуть, бракує в столиці хороших журналістів?
— Це правда. Амбітні та професійні провінціали легко знаходять роботу в Києві, що говорить про їх високий фаховий рівень. Можна згадати про найсильнішу, як на мене, службу новин — ТСН, де Алла Мазур родом із Хмельниччини, Людмила Добровольська — з Одеси, Олесь Терещенко — з Донецька. Майже всі провінціали, а киян я взагалі не знаю. Аналогічна ситуація панує і на “К1”.
Київ завжди всмоктував і забирав найкращі кадри. Якщо у вас є сили, амбіції, якщо знайдете місцину, де потрібні найбільше, можна зробити успішну кар’єру в столиці. Якщо маєте бажання, то через три місяці ніхто не скаже, що ви звідкись приїхали.
— А скільки заробляють першокласні журналісти у Києві?
— Під час виборів дехто робить “джинсу” — пише замовні статті та сюжети й отримує досить великі гроші. Середня зарплата хорошого київського журналіста сягає 500 доларів. Цього достатньо, щоб гідно жити й не продаватися. Хоча на “1+1” і “К1” зарплата ще вища. Особливо, якщо ти — обличчя телеканалу.
— У День журналіста чимало згадують про Георгія Ґонґадзе. За що ж його вбили?
— Він став жертвою певних обставин, яких ми повністю не знаємо. Очевидно, одна з причин, що Ґонґадзе — яскрава журналістська постать, але не дуже розбирався у своїх політичних контактах. Водночас публікації “Української правди” зачіпали інтереси Леоніда Кучми, який будував систему під себе. Те, що Ґонґадзе друкував матеріали про Президента, те, що його прізвище звучало в кабінеті глави держави, те, що так звані орли генерала Кравченка дійсно існували — стало тією гримучою сумішшю, яка могла зробити Георгія об’єктом спецоперації. Думаю, що без публічного судового процесу і залучення до нього перших осіб держави — Леоніда Кучми та Володимира Литвина, — ми ніколи не дізнаємося, що сталося з Гією. Якщо найближчими роками не стане відома правда про його вбивство, ця історія залишиться плямою на українській журналістиці та на репутації держави.
— Чи вдалося політикам, які прийшли до влади після Помаранчевої революції, полегшити становище українських журналістів?
— Журналістам працювати стало набагато легше. Зник методичний тиск на ЗМІ, який уособлювала система темників. Ніхто сьогодні в Секретаріаті Президента не розробляє документів, що регламентують висвітлення тих чи інших подій.
З іншого боку, відсутня реакція людей на журналістські публікації. Ми їх розважаємо, бо повідомляємо, що справи про фальсифікації результатів президентських виборів немає. Справа відкрита за фактом втручання в електронну систему підрахунку голосів — хакерство. Ми ж розуміємо, що Віктор Медведчук і Сергій Ківалов не були хакерами, та в цій справі не одержать покарання.
Усі резонансні справи про побиття людей під ЦВК, про отруєння Ющенка не розслідуються. Це говорить про те, що українська влада на журналістів не тисне, але їх не чує. Це свобода вільно говорити, але не бути почутим. Що влада для нас зробила? Немає суспільного мовлення, роздержавлення преси, досі не знайдені вбивці Ґонґадзе…
