Вірити в успіх
Це нині організатор програми “Людина року” Аркадій Райцин виходить на сяючу сцену й нагороджує найвідоміших людей України. А спочатку і друзі, і майже всі, до кого він приходив з партнерськими пропозиціями, у кращому випадку дивувалися, а в основному просто крутили пальцем біля скроні: “Ти що, старий? Подивися, що в країні діється, інфляція, кризи, а тобі — конкурс “Людина року”! Божевілля!” Це був 1993-й рік, упертому Райцину в Дніпродзержинську не давали спокою лаври “Оскара”, “Греммі” або принаймні московської “Ніки”:
— Я гуманітарій за структурою, хоча маю дві технічні освіти. І щоразу, коли йшла інформація про чергову церемонію, я думав: “Чорт забирай, у нас самостійна держава, і в нас багато талантів! Треба і в Україні зробити премію, яка б відзначала професійні вищі досягнення.
Але як це зробити? Так, був досвід дев’яти років журналістики — інтерв’ю з відомими й популярними людьми. Плюс до бази діалогів із зірками додалося розуміння того, що ти хочеш робити. Прийшла також упевненість, що ти зможеш бути із зірками на рівних, у тебе не буде провінційного комплексу, — от та основа, що вимовила внутрішнє ТАК! Можна впрягатися і сміливо йти на барикади. Із упевненістю у своїх силах я вийшов у світ. Так починала складатися формула успіху.
Далі — реальна робота: розповідати про ідею потрібним людям, показувати, пропонувати, підраховувати кошторис, думати про витрати. Переконувати вдавалося не одразу. Але якщо я бачу мету і знаю, як її досягти, у мене з’являється відчуття куражу. Я тоді літаю над бар’єрами і перешкодами.
… і шукати правильних партнерів
У 1996 році на церемонію в Дніпродзержинськ приїжджав Юрій Рибчинський. Людина дуже відома й авторитетна, він одразу зрозумів, що програму варто переводити в національний масштаб і не затягувати з цим. Виникла думка (тепер уже всі знають, зовсім правильна) — створити Раду попечителів — Вищу академічну раду — Вище журі. Це було натхнення. Мене запитують, як я підбирав блискучих людей, на основі чого? Як вибрав Гетьмана, Терьохіна і Рябченка, Семиноженка і Ланового? Відповідаю: внутрішнє почуття мені підказувало: це люди сучасні! Вони випереджають час. Я на них дивився збоку і бачив людей європейського кшталту. Приміром, такий солідний, сивоволосий, завжди зайнятий Вадим Гетьман буквально з півоберта повірив у проект, перейнявся ним і впродовж десятихвилинного діалогу прийняв рішення: “Ця ідея мені подобається. Я братиму в ній участь”. Ніколи не забуду, що відчував у цю мить. Після апробації Гетьмана наступні контакти давалися з почуттям внутрішньої впевненості й розкутості. До кінця 1996 року був сформований перший склад Ради, куди входили 25-30 українських суперзірок. Усе це методом “зустрівся, переконав, дістав згоду, підключив”. Знайшлися контакти із прес-службою Президента, прийшла підтримка редакторів великих газет.
Це був ідеологічний бік справи, але до нього слід було додати ще й фінансовий. Адже організувати загальнонаціональний масштаб набагато дорожче, ніж у Дніпродзержинську, хоча й там було важко. Багато хто сприймав проект, як кота в мішку. Так, цікаво, але давайте ми подивимося, що з цього вийде, а потім уже приймемо рішення. На щастя, вдалося переконати надзвичайно авторитетну компанію, і перші три роки це був генеральний партнер програми — “Філіпп Морріс Україна”. Керівнику компанії Наталії Григоровій ця ідея одразу прийшлася до душі. І вона не стала сповідати принцип “давайте ми подивимося, що вийде, а потім…”
Вона ризикнула. І ризикнула дуже вдало. Пов’язали імена найвідоміших людей і не менш відому у світі компанію — вийшов гарний симбіоз. У “Філіпп Морріс” міркували так: “У першу чергу нас цікавлять відомі люди. Вони — синонім успіху, і ми — синонім успіху. Ми хочемо бути разом”.
А наступного року до нас приєдналися не менш відомі бренди — “Хеннессі” та “Мартіні”. Це вже репутація почала працювати на нас.
Відчуття успіху прийшло через десять хвилин після останнього акорду Першої національної церемонії. Воно було просто п’янке. Відчуття найвищого кайфу!
Але радість перемоги була разом зі специфічними післяфінальними почуттями. Ти, як стаєр, кидаєшся на стрічечку, але минає два дні, і виникає відчуття страшної спустошеності. Інтенсивність контактів різко падає. Хоча розумію, що пройде тиждень-другий, і я почну нову підготовку. Без цього вже неможливо жити.
Відомі люди стають знаковими
Мене часто запитують: чим ваші лауреати відрізняються від інших знаменитих людей, чим вони успішніші за інших?
Довго ми думали над цією формулою. І я вважаю — це знакові люди. Не просто успішні, а привселюдно успішні. Це впевнено успішні в собі, різнобічні люди. Вони виявляють свій талант у різних сферах. Коли у перші роки проведення церемоній переможцями ставали Сергій Бубка, Лілія Подкопаєва, Вадим Писарєв, Руслана, вони казали, що лауреатство “Людини року” — це перша нагорода в нашій державі. Програма заповнила прогалину в системі державних нагород. Але у нас було суспільно-масове визнання! У тритисячній аудиторії глядачів Палацу “Україна”, на очах мільйонів телеглядачів, при тому PR, що робиться до церемонії й після церемонії — це вже щось інше. Це відчуття, що ти визнаний суспільством, країною.
Чи став сам я відомою людиною? Думаю, що став. Скоріше публічною людиною. Публічність дається непросто і нелегко. Я впевнено тримав себе на прес-конференціях. Позначився досвід журналістської роботи і знання теми. А от після перших телеінтерв’ю я вставав з мокрою спиною. Розуміння відповідальності, що ти в телеефірі, давало нові емоційні відчуття. Потім усе стає простіше. Чотири роки тому я придушив у собі ще один бар’єр і перейшов на прес-конференціях на українську мову. І роблю це вільно, хоча вихований у російськомовному середовищі. Приємно переборювати бар’єри.
Популярність учить компромісам
Треба бути компромісним. Світ не поділяється на чорне і біле. У середовищі відомих людей — складні характери. Без цього неможливо робити успішний бізнес. Протягом сезону мені доводиться вести справи з більш ніж ста партнерами різного рангу. Фінансовий, технічний, спеціальні, нагородний і призовий фонди, мас-медіа, підготовка церемонії, сцена, дизайн — багато усього.
Кожен партнер — особистість і характер. Не завжди умови підходять бездоганно. І тоді необхідно ставати компромісним. Зараз у мене це вже звичайний стан. А раніше я стукав кулаком по столу, у відповідь мені стукали так само: ні — значить ні. Але хто виграв? На таких принципах не домовляються. Треба разом, спільно рухатись один до одного. Принцип зближення позицій.
Чи треба мати зв’язки?
У мене якийсь час був такий собі стереотип: якщо треба потрапити в певний кабінет, то в першу чергу потрібен дзвінок, щоб тебе представили. А потім цілком це викорінив, сказав: не треба мене водити за ручку! Просто треба бути впевненим у правильності ідеї й обраного шляху. І тоді зможеш чітко пояснити й переконати. Відчинивши двері кабінету й побачивши в очах туман, слід перетворити цей туман на блиск. Я не вибудовую наперед діалог. Але упевнений, що цілком володію темою. На будь-яке питання дам відповідь.
Успіх випадково не приходить
Будь-який успіх досягається величезною працею. За ці десять років я довідався про чимало систем підприємців країни, і повірте: всі ці люди — трудоголіки. Ніхто з них не розлежується на березі синього моря, а всім їхнім господарством тим часом керують топ-менеджери. Я себе теж виховав трудоголіком. Я занурився в конкретну справу. І змушений був зробити це. Або ти будеш “пахати”, або твої ідеї так ідеями і залишаться. А я люблю реалізовувати власні ідеї. Якщо хочеш успіху — треба докладати величезних зусиль.
