Минулих вихідних у рамках прес-туру, організованого сектором туризму та курортів облдержадміністрації, представники рівненських ЗМІ мали можливість випробовувати свої нерви та м’язи. За три дні, долаючи пороги та мілини, група пройшла близько шістдесяти кілометрів за течією річки Случ від села Устя до Березного.
День перший. Ура, ми на воді!
Вже об 11.00 журналісти, повантаживши байдарки та спорядження, виїхали у напрямку Корця. Дехто з учасників прес-туру вже пробував свої сили на “швидкій воді”. А для мене це було новим і невідомим заняттям. У дорозі автоматично згадував усе, що знаю про таке екстремального дозвілля.
Через годину після виїзду наш “бус” припаркувався біля продуктового магазину у Корці. Усі дружно подалися поповняти запаси провіанту. Я довго вагався щодо вибору товару і, вийшовши з магазину, побачив зад нашого від’їжджаючого “Мерседеса”. На щастя, мою відсутність помітили, і я благополучно зайняв своє місце серед рюкзаків та наметів.
Наступною несподіванкою було те, що дорога з Корця до Усті викладена бруківкою. Тому, рухаючись майже зі швидкістю підводи, ми тільки через годину зупинилися біля мосту через Случ.
— Вода висока, буде легко долати пороги, — підбадьорили інструктори. Першим представником фауни “Надслучанської Швейцарії”, який трапився, був вуж. Йому дуже не сподобалося, що я взяв його за хвіст, тому довелося відпустити.
Усі дружно одягли жовті футболки із написом “Прес-тур “Случ-2006”. Визначившись, хто на чому попливе, дев’ять пар рук легко спустили плавзасоби на воду. Ура! Ми на воді! В усіх задоволені і схвильовані обличчя. Скоро розпочнеться справжній “драйв”! Наш оператор зняв кілька кадрів, і ми рушили вниз за течією.
Уже першого дня подорожі трапилася перша серйозна перешкода: низький міст, а за ним — пороги.
… Першими йдуть байдарки. Усе нормально: пострибавши по бурунах, вони виходять на спокійну воду. Тепер черга нашого катамарана. Із наближенням до вузького проходу під бетонним мостом починаєш розуміти, як важко керувати такою “посудиною” на бурхливих ділянках. Звучить команда “лягай”, і бетонна плита буквально пролітає над нашими головами. Катамаран стрибає, як на пружинах, щосили гребемо, забувши всі настанови. Міст пройдено. Полегшено зітхаємо…
Далі були інші мости й невеликі пороги, ночівля біля села Маринина. Зранку наш провідник і шеф-кухар нагодував усіх своїм фірмовим борщем. Нічого смачнішого не їли, була навіть пропозиція відправити дружину одного з учасників до Івана Федоровича на кулінарні курси.
День другий. Соколині гори
Другого дня маршрут проходив через Соколині гори. Кожен поворот річки відкривав новий, неповторний пейзаж. Скелі, схожі на міфічних істот, нависли над річкою. А десь у тріщинках породи чіпляються за життя поодинокі деревця….
На воді спека переноситься легше, але через необережність багато хто отримав сонячні опіки. Але ніхто не звертав особливої уваги — пожартували над червоними носами колег і попливли далі.
Ще здалеку побачили Княжу гору, де колись стояв Марининський замок, сполучений підземним ходом із Губківським. Піднявшись на гору і сфотографувавшись на пам’ять, ми так і не знайшли слідів замку. Про оборонну споруду нагадував лише рів, що оточував замок.
День третій. Сушимо весла
Третього дня, коли вже відчутно втомилися, з’явилася нова перешкода: міст із частими опорами, якого немає на карті. З горем пополам байдарки пройшли, а от катамаран довелося переносити на інший бік на руках.
Уже на третій день подорожі ландшафт повністю змінився. На зміну скелям та пагорбам прийшли піщані пляжі та стрімкі береги. І от о 14.00 перша байдарка причалила перед мостом у селищі Березному.
Човни висушені, спорядження упаковане, і ми повертаємось у Рівне: у всіх щасливі обличчя. За три дні емоційних і фізичних навантажень ми стали згуртованим колективом. Попрощавшись, пообіцяли зустрітись і поділитись враженнями та фотографіями.
