Та першим, хто вирішив не чекати на обіцянки чиновників, став 22-річний ветеран війни Віктор Цибульський. Після важкого поранення на фронті він повернувся додому із серйозними травмами: втратив можливість говорити, погано чує, має пошкоджену руку. Втім, навіть це не зупинило його.
«Ми вже втомились чекати»
«Вітя подивився на цю дорогу, з якою сам щодня мучився, і сказав, що терпець урвався. Сам поїхав, купив цемент, пісок, щебінь і почав замішувати бетон прямо на узбіччі. Ми тоді ще жартували: не діждешся від держави, то берися сам», — згадує побратим Віктора Павло Буткевич.
Саме Павло першим приєднався до Віктора. Потім підтягнулись інші — друзі, сусіди, просто небайдужі. Допомагали хто чим міг: хтось – робочою силою, хтось – матеріалами, хтось – грошима.
«Спершу все робили вручну — лопатами, відрами. Потім вже добрі люди дали генератор, мішалку — стало легше. Але головне — люди почали вірити, що навіть без техніки і великих грошей можна щось змінити», — додає Павло.
«Ями такі, що колеса лишалися»
Місцеві водії підтверджують — дорога була у вкрай поганому стані.
«Ця дорога – як решето. Не було дня, щоб не пробив колесо», — розповідає пан Іван, який щодня їздить нею на роботу. «Дивлюся, щось там копають, метушаться — а це хлопці цементують ями. Приємно, що не скиглять, а діють».
Ще один водій, пан Володимир, додає: «Тут давно ніхто нічого не робив. Навіть оглядових ям не видно, щоб хтось приїжджав. А зараз — видно, що хоч щось робиться. Самі, своїми руками. Я приїхав, побачив, що номер картки написаний — скинув пару гривень. Не на каву, а на бетон».
Підтримка — з найнеочікуваніших місць
Зворушливо, як до ремонту долучилися діти. Випускники Крупівської гімназії привезли цемент, інструменти. Працювали разом із дорослими. Хтось вимітав пил із ям, хтось готував суміш, інші — підносили воду.
«Я з дому віник взяв і совок, а ще тато дав лопату», — ділиться школяр Сашко. «Віктор сказав, як робити. Ми зробили три ями. Найбільша — з’їла три мішки цементу».
Чому ремонтує не влада, а ветеран?
Ця ділянка дороги — державного значення. За її стан відповідає обласна служба відновлення та розвитку інфраструктури. Та, як повідомляє депутат міської ради Богдан Пінчук, на всі офіційні звернення — стандартні відписки: «дорога не пріоритетна», «немає фінансування».
“Дорога Т-1809 згідно ДСТУ за вимогами до експлуатаційного стану відноситься до третього рівня вимог до експлуатаційного стану. Пріоритетними на період воєнного стану є дороги першого, другого рівня вимог до експлуатаційного стану. На жаль, з тих же причин роботи по даній дорозі у 2024 році не виконувалося.
Також звертаємо вашу увагу, що чинні законодавчі норми дають можливість органам місцевого самоврядування в разі потреби самостійно прийняти рішення про виділення додаткового фінансування об’єктів поточного ремонту доріг, які є складовими автомобільних доріг державного значення”, – йдеться в офіційній відповіді.
«Ми знаємо, що є війна, що складно з коштами. Але хіба це справедливо, що ремонтує не служба, а хлопець після фронту з травмами?» — обурюється пан Павло.
Міська рада також не знайшла можливості допомогти. Хоча, згідно із законодавством, могла би виділити додаткове фінансування. Але поки тиша.
Дорога далі буде. Якщо допоможемо
Наразі Віктор з побратимами залатали частину найпроблемніших ділянок. Але роботи ще багато. Хлопці планують продовжувати — поки є сили, підтримка і матеріали.
Віктор збирає кошти через соцмережі. Люди з усієї громади та навіть з інших міст надсилають донати — хто 50 гривень, хто 500.
«Не хочемо піару. Просто хочемо, щоб було безпечніше. І якщо вже влада нічого не може, то хто, як не ми?» — каже Павло Буткевич.
І це, мабуть, найголовніше. Бо справжня громада — це не тільки сільрада і підписи. Це люди, які беруть лопату, коли на дорозі яма. І той, хто мовчки робить своє — навіть якщо не чує і не може говорити.
