У п’ятницю, 8 червня, почали шукати чим доїхати. Дзвонили на вокзали та перевізникам. Їхати планували близько обіду. Як виявилось, багато поїздів відмінили, перевізники возять у Київ, автобуса, який би нам підходив по часу, теж нема. Вирішуємо їхати навмання. Домовились, що зустрічаємось на автовокзалі в суботу о 12 годині дня, а там уже по ходу розберемось.
У суботу зранку збираю речі і викликаю таксі. Завбачливо телефоную на службу, де найбільше машин. Диспетчер питає куди мені їхати. Відповідаю, що на автовокзал.
— 15 хвилин, чекайте, — відповідає дівчина-диспетчер.
За 15 хвилин таксі немає і близько. Телефоную знову, цікавлюся де моє таксі. Відповідь мене шокує.
— Немає вільних машин, тому таксі ще не виїхало. Будете чекати ще?
Цензурних слів до такого сервісу у мене не знайшлося. Зрештою, я ж сказала, що їду на вокзал, логічно, що поспішаю. Невже не можна було одразу сказати, що машин нема?
Викликаю інше таксі, яке приїжджає вчасно. Зустрічаюся з подругою на автовокзалі, вирішуємо їхати через Луцьк. Підходимо до каси:
— Коли найближчий рейс на Луцьк? — цікавимось.
— Через 2 хвилини, — відповідає касир, — встигнете?
Ствердно киваємо головами, купуємо квитки і стрімголов мчимось на потрібну платформу. Підходимо до атобуса, водій здивовано дивиться на наші квитки.
— Це квитки на інший рейс. Його немає сьогодні. Як вам ці квитки у касі дали? Йдіть міняйте — радить водій, — 10 хвилин до відправлення нашого автобуса.
Біжимо міняти. Касирка визнає, що справді дала не ті квитки, і міняє їх на потрібні.
До Луцька доїжджаємо без пригод. На наше щастя, через 5 хвилин звідти відправляється автобус на Львів. Одразу туди й сідаємо.
На якійсь станції автобус ламається. Проте пасажирам про це нічого не кажуть. Усі дивуються, чого так довго стоїмо. Хтось із пасажирів почув на перекурі від водія, що автобус зламався.
— І що тепер, — запитую у водія.
— Я не знаю, — каже водій. — Вирішують “десь там” що робити. За вами, напевно, приїде інший автобус.
— Коли?
— Через годину. Може.
Дівчина на сусідньому сидінні розповідає комусь, що колись так уже їхала, автобус зламався і в результаті всіх завезли в Луцьк назад.
Згодом автобус відремонтували, щоправда, водій одразу зізнається, що не знає чи далеко ми заїдемо. Нам пощастило — доїхали.
Йдемо до знайомої львів’янки, залишаємо речі. Зідзвонюємось із нашими міліціонерами, вони нам відповідають, що живуть в Академії сухопутних військ імені Петра Сагайдачного, кажуть адресу, і ми направляємось туди.
Кілька правоохоронців виходять до нас під КПП привітатися. Говорять — прогулятися з нами не можуть. У день матчу у Львові навіть ті, хто вихідний, мають бути напоготові — раптом що. Домовляємось, що повернемося згодом, спробуємо пройти через КПП, щоб побачити, в яких умовах вони там живуть.
Далі буде..
ІНШІ СТАТТІ ЗА ТЕМОЮ:
ЇХ КЛИЧЕ ЄВРО-2012: Рівненські вболівальники вирушають у дорогу
Перший матч ЄВРО-2012 у Львові: враження рівненського журналіста
