Людина успіху відрізняється від невдах.
Для неї не буває невдач — просто вони є досвідом, якого вона набуває. Якщо ви не досягли очікуваного результату, зробіть
з цього висновок і знову повторюйте
спробу за спробою
Прикрощі — це стимул до дії
— Коли я вчився у ПТУ, відвідував секцію боксу.
Пам’ятаю, як на першості “Трудових резервів” проти мене, третьорозрядника, виставили першорозрядника. Я почав активно, але супротивник як підхопить — знизу, праворуч. Я не знав, куди подітися. А тим часом він вдарив ще і ще.
Пролежавши три дні, я сказав собі: боксом займатися більше не буду. Але такий “лобовий удар” дає і дещо позитивне: починаєш реальніше дивитися на світ і оцінювати свої сили.
Після цього я чіткіше зрозумів значення життєвих ударів. Я відчув, що в них є велика користь і певний досвід. Коли став цікавитися спеціальною літературою, виявив, що такі “життєві удари” спіткали багатьох відомих людей. Завдяки цьому вони набули досвіду. Наприклад, ансамблю “Бітлз” відмовили п’ятдесят різноманітних компаній, доки він нарешті не уклав свій перший контракт на запис.
Авраам Лінкольн до тридцяти двох років кілька разів банкрутів. Коли йому виповнилося тридцять п’ять, померла жінка, яку він любив з дитинства, і через рік по тому з ним стався нервовий зрив. Він програв кілька виборчих кампаній поспіль. Але завдяки притаманній йому мужності він ще і ще раз робив спроби і таки досяг своєї мети — став видатним державним діячем.
Це свідчить про те, що благополучні люди саме тому і домоглися свого успіху, що вони багато разів долали поразки.
Моя порада: сприймайте труднощі як необхідний компонент досягнення мети. Я багато разів переконувався у цьому. Пам’ятаю, як після закінчення Київського інституту культури склав іспити в аспірантуру. Та виявилось, цього було замало: вступити тоді можна було тільки “через партком”, тобто за наявності рекомендації від партійної організації. Але з парткомом у мене тоді були “непорозуміння”, тож рекомендації мені не дали. Це було перепоною на шляху до моєї мети, і від мене, мабуть, чекали, що я відмовлюся від своїх намірів.
— Я відмовляюся від аспірантури, — сказав я. — Але доб’юся свого, вступлю в аспірантуру іншого ВНЗу і повернуся сюди, на свою кафедру, кандидатом наук.
Сказав і пішов працювати. Став заступником директора Республіканського будинку народної творчості, організовував урядові концерти, а паралельно готувався до наукової кар’єри. Нарешті вступив до заочної аспірантури Академії педагогічних наук. Працював, як кажуть, і практично, і теоретично — і через три роки захистив кандидатську дисертацію.
Міністерство культури призначило мене на викладацьку роботу в Київський інститут культури. Коли мене представили на кафедрі, у багатьох викладачів був шок: “Михайло — кандидат наук?” Та я виконав свою обіцянку, а ті, хто не допустив мене до аспірантури, ще й досі не захистили дисертацій.
Невдачі — необхідні сходинки, що ведуть до успіху. На помилках ми вчимося, а як наслiдок, — наближаємося до мети.
Людина успіху відрізняється від невдах. Для неї не буває невдач — просто вони є досвідом, якого вона набуває. Якщо ви не досягли очікуваного результату, зробіть з цього висновок і знову повторюйте спробу за спробою. Насправді, не існує способу домогтися успіху, не зробивши жодної помилки. А одна з причин того, що так мало людей досягають успіху, — страх перед невдачами та поразками.
Рецепт від Тетяни Клименко
Труднощі – запорука успіху
У Тетяни Клименко було гарне життя — посада шеф-редактора у видавничому домі, пристойні заробітки, презентації, вечірки. І все-таки вона змінила і життя, і роботу. Ситуація досить характерна, тому і варто про неї поговорити докладніше.
Коли найманий співробітник починає відігравати ключову роль у бізнесі, у нього обов’язково з’являється думка: “А чи не зробити щось своє? Я такий успішний у цій компанії, у мене все вийде й у своєму бізнесі. Адже все чудово — клієнти особисто знайомі, технологія, виробництво відомі, зі співробітниками стосунки налагоджені”. І ця думка постійно гризе: “Не хочеться працювати на когось, треба працювати на себе”. Зрештою, або людина ламається, або переходить у нову якість.
— У мене теж були такі думки, — розповідає Тетяна Клименко. — І я почала здійснювати план. Знайшла групу ініціаторів, і ми зайнялися розрахунками. Але щось зупиняло.
У цей же час власників турбує інша думка. Вони бачать, що процес відточений, іде, наче за звичкою, автоматично, а людський фактор уже начебто й не відіграє вирішальної ролі. От і вирішують: чому б не урізати зарплату, відсотки, бонуси працюючому персоналові? Це розповсюджена тенденція. Та водночас — величезна помилка. Тому що, коли потім виникають проблеми, власники розуміють, як дорого обходиться їхнє рішення, їхня оцінка менеджерів типу: “Не такі вже й великі у тебе заслуги. Не так вже й багато ти робиш для компанії”.
Такі протилежні думки менеджерів та власників зіштовхуються, вони починають стикатися щільніше.
Ось у таку ситуацію і потрапила Тетяна Клименко. Насправді піти з насидженого місця дуже страшно. І дуже багато людей плекають свою мрію, але продовжують працювати на старому місці. Елементарно бояться. Адже вони поки що в зоні комфорту, якого страшно позбавитися.
— І раптом, зовсім зненацька, мені запропонували видавати журнал з логістики. Я все вирішила за тиждень, і погодилась. Мені пообіцяли й фінансову підтримку, й інформаційну. Усе виглядало ідеально, хоча тема була для мене невідомою. Але підтримка і знання організації редакційного процесу вселяли впевненість. Тепер-то я думаю, що така впевненість необхідна, щоб зважитися на зміни.
Я порвала з колишнім місцем роботи, залишила групу ініціаторів, зареєструвала компанію, підготувала тексти на перший номер. Але партнер-інвестор раптом поміняв тональність переговорів: “Навіщо я буду вкладати гроші в невідоме підприємство? Спочатку доведіть свою життєздатність”. Що робити? Скласти лапки? Йти шукати іншу роботу? Повертатися з ганьбою на стару? Вирішила — продовжуватиму розпочату справу сама. Вирішити легко, а де взяти гроші для випуску журналу?
І тут саме час згадати Пауло Коельо: “Коли ти чогось дуже хочеш, тобі допомагає весь Всесвіт!” Ми навіть не підозрюємо, на що здатні! Як з’ясувалося на практиці — тупикова ситуація дуже корисна в плані розвитку власного бізнесу — починаєш активно “працювати” головою. За три роки роботи я зрозуміла: усе, що відбувається, — до кращого.
Спочатку знайшла необхідні гроші, заклавши квартиру в банку. Не вистачає. Позичила у знайомих. Не вистачає. Про мій емоційний стан у той час нема що й казати — часом він був жахливим! Врятувало величезне бажання вижити, робота за п’ятьох (буквально) і специфіка видавничої справи. Як правило, передплата оформляється заздалегідь і на тривалий термін, і це унікальний шанс одержати безпроцентний кредит. Але, на жаль, якщо читачі розчаруються, повернути їх практично неможливо. У нашому журналі не розчарувалися.
Пройшло три роки. Я вже міцно стою на ногах. Журнал знають і люблять, він приносить, нехай невеликий, та все ж регулярний прибуток, а головне — величезне задоволення від роботи.
І от я підбиваю деякі підсумки. Мої друзі завжди мене підтримували у важку хвилину, втішали, заспокоювали та мимоволі “заколисували”. А завдяки тим, хто створював нестерпні умови, я загартовувалася і сильнішала. Саме з їх “допомогою” я змогла реалізуватися. От і виходить, що труднощі, справді, — запорука успіху.
Для листів читачів:
01159, Київ-159, а/с 31, Губерникову
e-mail: 100kingsua@zeos.net
А про всі секрети і прийоми успіху українських підприємців читайте в альманаху “Гроші! Влада! Слава!” (передплата на друге півріччя 2006 р., індекс каталогу Укрпошти 95057).
