Засіб НЕмасової інформації. Ажіотаж
Ми пішли всупереч усьому. Усі журнали, наприклад, це засоби масової інформації.
А “Олігарх” ми позиціонували як засіб немасової інформації (тільки “для своїх”). Усі журнали прагнуть до збільшення тиражів — від цього залежить їхній успіх. Ми ж, навпаки, вирішили обмежити тираж — буде тільки одна тисяча екземплярів. І якщо з’явиться 1001-й передплатник (журнал поширюється тільки за передплатою), то йому доведеться чекати, поки не звільниться місце, поки хтось з передплатників не помре. Нехай буде обмеження, вирішили ми, що сприяє росту ажіотажу.
Незважаючи на фантастичну дорожнечу цього проекту, довелося ще збільшити тягар витрат додатковими прибамбасами. Приміром, підписати угоду на доставку журналу позавідомчою охороною — озброєними кур’єрами у броньовиках, що перевозять гроші та золото. Уявляєте: під’їжджає до фешенебельного офісу бронемашина, з неї виходять двоє автоматників і несуть журнал у приймальню директора! Оце і є його імідж! Ну, і наш, звичайно.
Ажіотаж ріс швидко. Ланцюгова реакція чуток, резонансної уваги і черги передплатників була забезпечена. І третій вектор “Олігарха” спрацював.
Перший номер журналу повинен був вийти 1 грудня 2001 року, а перший меседж про журнал плюс рекламу на цілу кольорову полосу великоформатної газети “2000” ми надіслали наприкінці серпня. Уява потенційних передплатників неабияк розігралася. Ще б пак! 1000 екземплярів і жодного більше; тільки для багатих; зухвала назва “Олігарх”; вартість 50 доларів за екземпляр; тільки річна передплата, а отже — 600 доларів за передоплатою. Як результат, до 1 жовтня у нас було 240 річних передплатників. Разом 144 000 доларів ще задовго до випуску першого номера.
Але є ще скептики, котрі, мов папуги, повторюють, що без початкового капіталу нічого не можна зробити. Як бачимо, можна. Просто ми діяли за формулою “розум заміняє гроші”. Згодом це допомогло мені розробити технологію малозатратного розкручування брендів. А журнал виявився не тільки рентабельним і захоплюючим, а й знаковим явищем у суспільстві.
Знаєте, хто передплатив журнал? Адже самі олігархи звичайно не прагнуть виявляти свій інтерес. Тому передплатниками журналу стали… їхні заступники, помічники, дружини, діти, коханки, водії, охоронці, тобто найближче коло. Оскільки журнал був міцно і красиво упакований, жоден водій відкрити його не наважувався. Це могли собі дозволити тільки дружини або коханки. Мені розповідали у зв’язку з цим таку історію. Уже пізно, ніч, олігарха чекає коханка, перегортаючи журнал. Приїжджає олігарх, а вона до нього з проханням: “Купи мені оцей вертоліт” — “Ну добре, куплю”. Прямо до олігархів добратися практично було неможливо, тому реклама працювала через ближнє коло і таки “чіпляла” їхню увагу.
Один знайомий бізнесмен переказав мені діалог між ним і олігархом, хазяїном престижного офісу. В олігарха на письмовому столі лежить журнал “Олігарх”. Бізнесмен запитує: “Читав?” “Навіщо читати, — відповідає той — нехай лежить на столі, нехай усі бачать!” Для мене почути таке було щастям! Справді, нехай лежить, нехай всі бачать — це на рівні годинника “Ролекс” і автомобіля “Мерседес”. Стало зрозуміло, що з маркетингом я вгадав, тобто потрапив у самий мейнстрім.
Ігор ГУБЕРНИКОВ,
автор і організатор Національної програми
“Будь багатим”.
Е-mail для листів читачів:
100kingsua@zeos.net
![]()

